КУШНІРЮК В. М. ГУМАНІЗАЦІЯ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ ЯК УМОВА ЗАПОБІГАННЯ КОНФЛІКТАМ У ПЕДАГОГІЧНОМУ ПРОЦЕСІ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ОРГАНІЗАЦІЯ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ У СИСТЕМІ
“ВЧИТЕЛЬ-УЧЕНЬ” – ОДНА ІЗ ВАЖЛИВИХ ФУНКЦІЙ СУЧАСНОЇ ШКОЛИ.

1.1. ПОНЯТТЯ ПРО СУТНІСТЬ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ

1.2.ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ В УМОВАХ ШКОЛИ

1.3.КОНФЛІКТ ЯК ДЕСТРУКТИВНА ФОРМА ВЗАЄМИН МІЖ УЧИТЕЛЕМ ТА
УЧНЕМ У ПЕДАГОГІЧНОМУ ПРОЦЕСІ

1.4.АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ГУМАНІЗАЦІЇ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ
У ПЕДАГОГІЧНОМУ ПРОЦЕСІ.

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕЯКИХ ІНТЕРАКТИВНИХ ФОРМ ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ

2.1.ЗАВДАННЯ ТА ЦІЛІ ДІАГНОСТИКИ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ
СУБЄКТІВ ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ

2.2. КОНФЛІКТНА ВЗАЄМОДІЯ В СИСТЕМІ “ВЧИТЕЛЬ-ПІДЛІТОК”: МЕТОДИ
ТА СПОСОБИ ДІАГНОСТИКИ

2.3.ДОСЛІДЖЕННЯ ГУМАНІСТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ ПІДЛІТКІВ ЯК ВАЖЛИВОГО
ПОКАЗНИКА АНТИКОНФЛІКТНОГО СПРЯМУВАННЯ ЇХ ОСОБИСТОСТІ

2.4.ДІАГНОСТИКА РІВНІВ САМОРЕГУЛЯЦІЇ ПОВЕДІНКИ ПІДЛІТКІВ ТА
ВЧИТЕЛІВ ЯК ОДНОГО З ЧИННИКІВ ЗАПОБІГАННЯ КОНФЛІКТАМ

РОЗДІЛ 3. ЗАПОБІГАННЯ КОНФЛІКТАМ У ПЕДАГОГІЧНОМУ ПРОЦЕСІ :
ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ВИМОГИ ДО ПСИХОКОРЕКЦІЇ ТА РЕКОМЕНДА-ЦІЇ

3.1. ВИМОГИ ДО ЗДІЙСНЕННЯ ПСИХОКОРЕКЦІЇ КОНФЛІКТНОЇ
ПОВЕДІНКИ ПІДЛІТКІВ

3.2. ПСИХОЛОГІЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ КОНФЛІКТАМ У
МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКАХ У ПЕДАГОГІЧНОМУ ПРОЦЕСІ

ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


В С Т У П

Демократичні зміни, що відбуваються в Україні, сприяють усвідомленню того, що досягнення прогресу можливе лише за умов, коли в центрі всіх проблем перебуватиме особистість людини з її потребами, інтересами, тур-ботами та прагненнями.

Людина як суб’єкт формується під впливом оточуючого середовища, у якому пріоритет (особливо на ранніх етапах особистісного розвитку) нале-жить сімї та виховним інституціям. Зрозуміло, що не менша роль у станов-ленні особистості індивіда належить йому самому, оскільки власне від того, як він сприймає і трансформує впливи соціального середовища, наскі-льки активно взаємодіє з ним, розвиваючи та реалізовуючи власні особисті-сні потенції, залежатиме його розвиток й подальші життєві цілі.

Особистість розвивається у постійній боротьбі з суперечностями, не-доліками, непорозуміннями, які дуже часто складають основу різних конф-ліктів, що можуть спричиняти внутрішню дисгармонію, напругу, тривожність, а також негативно впливають на міжлюдські взаємини. Тому проблема запобі-гання та своєчасного вирішення конфліктів є особливо гострою. Адже від цього залежить загальний психоемоційний стан учасників будь-якої міжосо-бистісної взаємодії, її ефективність та загалом успіх шкільного навчаль-но-виховного процесу.

Відомо, що вельми актуальним у наш час є пошук змістовніших форм ор-ганізації педагогічного процесу, у яких домінували б принципи гуманізму, забезпечувався пріоритет загальнолюдських вартостей. Головною умовою, на наш погляд, повинна бути гуманізація міжособистісних стосунків та форму-вання гуманно спрямованих ціннісних основ буття. У цьому контексті важли-вим є виховання в особистості здатності до самостійного вироблення та вияву власного ставлення до дійсності і саморегуляція на цій основі взає-мин з іншими людьми. Саме у цьому сенсі гуманність сприяє гармонії, роз-виткові нормальних міжособистісних стосунків, вихованню культури спілку-вання, конструктивному підходу до подолання конфліктів.

Проблема формування гуманістичної спрямованості стосунків у педаго-гічному процесі залишається особливо актуальною, оскільки й надалі у шко-лі надто поширеними є авторитарний стиль взаємин, невисока культура спілкування, силові методи впливу на учнів, невміння вчителів сприймати школярів як неповторну цілісну особистість з притаманними тільки їй особ-ливостями, незнання специфіки співпраці у конфліктних ситуаціях, безпора-дність перед ними.

Особливо проблематичними залишаються взаємини між учителями та учня-ми підліткового віку. Саме цьому етапові розвитку особистості притаманні численні суперечності, вагання, емоційні зриви, які свого виразу набува-ють у конфліктах. Зрозуміло, це суттєвим чином позначається не тільки на самому суб’єкті, а й на його оточенні і, врешті-решт, на успішності реа-лізації актуальної для нього діяльності. Тому так важливо виявляти у ста-вленні до цих дітей особливу увагу, розуміння, толерант¬ність, оскільки саме цей вік є найбільш придатним для нагромадження досвіду поведінки у різноманітних життєвих ситуаціях та міжособистісних стосунках.

Важливе значення у позитивному розв’язанні цієї проблеми мають праці вітчизняних та зарубіжних учених [3;21;34;39;47;58;63;89;104;134;140;182] та ін., присвячені різним аспектам міжособистісних стосунків.

Особливої уваги заслуговують роботи, що висвітлюють питання структу-ри, змісту, чинників конфліктної поведінки людини у взаєминах [6;12;31;70;96;107;113;141;183]; специфіки підліткового віку як критичного етапу розвитку особистості [25;41;60;90;120;142;152;170;176]; розви-тку гуманістичних тенденцій особистості [9;17;29;44;69;132;158;172].

Великий інтерес представляють праці вчених, які досліджували згадані вище питання в аспекті організації педагогічних взаємин: міжособистісного спілкування та взаємодії вчителя і учня [1;26;49;54;56;76;116;122;131;150;168]; проблем шкільних конфліктів [8;13;38;60;72;77;94;108;141;157;175]; формування гуманістичних цінностей [2;18;24;42;52;65;119;117;147;168;187].

І все ж недостатньо вивченими залишаються механізми міжособистісної взаємодії вчителя та підлітка, етапи цієї взаємодії, особливості емоцій-ного стану учасників спілкування, фактори, що сприяють співпраці на демо-кратичних засадах.

Особливої уваги потребує аналіз малодослідженого питання запобігання конфліктам. На жаль, ще немає достатньо обгрунтованого та вичерпного опи-су психолого-педагогічних умов, за яких було б можливе дієве попе¬редження конфліктів, їх своєчасне усунення. Не вистачає конкретних методичних ре-комендацій та порад стосовно виявлення передконфліктних ситуацій, особли-востей конфліктної поведінки вчителя та підлітка у педагогічному процесі, функціонування механізмів саморегуляції у ситуації конфлікту.

Потребує поглибленого вивчення питання становлення гуманістичної спрямованості учнів, формування ціннісних орієнтацій і на їх основі виро-блення здатності врегульовувати міжособистісні конфлікти, можливості вча-сно виявляти, дієво запобігати виникненню конфліктів у навчально-виховному процесі.

Практична значущість та недостатня наукова розробка даної проблеми зумовили наш вибір теми дослідження “Гуманізація міжособистісних стосун-ків як умова запобігання конфліктам у педагогічному процесі”.

Об’єкт дослідження — міжособистісні стосунки вчителя та учнів підлі-ткового віку у конфліктних ситуаціях.

Предмет дослідження — психологічні чинники та механізми гуманізації міжособистісних стосунків як умова запобігання конфліктам у педагогічному процесі.

Мета дослідження — зясувати особливості міжособистісних взаємин учителя та учнів-підлітків у конфліктних ситуаціях, виявити основні причини виникнення конфліктів; експериментально дослідити психологічні чинники та механізми гуманізації педагогічного процесу як важливої умови запобігання конфліктів. Сформулювати практичні рекомендації щодо попередження та по-долання конфліктних стосунків у навчально-виховному процесі.

У дослідженні перевіряється наступна гіпотеза:
Ефективне запобігання конфліктам у навчально-виховному процесі можливе за умови дотримання у ньому головних принципів педагогічної взаємо-дії: взаємоповаги, довіри, доброзичливого ставлення, діалогічності, що є виявом суб’єкт-суб’єктних стосунків, стимулює зріст самоактивності й від-повідальності учнів, створює можливості для задоволення їх актуальної по-треби у самореалізації та самоствердженні. Основою конструктивних взаємин між учителем та учнями-підлітками виступають гуманістичні цінності, у відповідності з якими відбувається саморегуляція поведінки співучасників педагогічної взаємодії.

Відповідно до мети та гіпотези дослідження визначені наступні за-вдання:
1. Розкрити психологічний зміст міжособистісних стосунків у систе-мі “вчитель-підліток”, зясувати його структурні особливості, виділити головні типи стосунків.
2. Дослідити особливості конфліктів у взаєминах підлітків та вчи-телів, вичленити основні чинники, що їх зумовлюють. Охарактеризувати й описати психолого-педагогічні умови успішних, безконфліктних стосунків вчителя з підлітком.
3. Зясувати сутнісні характеристики гуманізації педагогічного про-цесу. Встановити рівень впливу гуманістичних цінностей на особистість підлітка та на розвиток саморегуляції його поведінки у конфліктних ситуаціях.
4. Розробити рекомендації щодо запобігання конфліктам та оптиміза-ції міжособистісних стосунків у педагогічному процесі.

Методологічну основу дослідження складають: загальнопсихологічна те-орія спілкування та взаємин у навчально-виховному процесі; концепції демократизації суспільства та розвитку національної школи. Вихідними по-ло¬женнями дослідження слугували також ідеї гуманітаризації та гума¬нізації освіти й виховання, психологічної сутністі та шляхи гума¬ністичного стано-влення особистості дитини, ролі у цьому процесі моральності як форми сус-пільної та індивідуальної свідомості; положення про складний і суперечливий процес детермінації особистого розвитку у під¬літковому віці, вирішальної ролі діалогічної взаємодії у цьому процесі.

При розв’язанні визначених нами завдань та перевірки гіпотези були викори¬стані наступні методи дослідження:
Теоретичний аналіз літературних джерел з досліджуваної проблеми; ви-вчення та узагальнення передового педагогічного досвіду; теоретичне мо¬делювання психолого-педагогічних ситуацій; діагностичні методи (інтерв’ю, анкетування, тестування, групові та індивідуальні бесіди); обсерваційні (включене та звичайне спостереження); прогностичні (експертна оцінка, са-мооцінка); психолого-педагогічний експеримент; статистична обробка даних.

Дослідно-експериментальною роботою було охоплено 480 учнів, 90 учи¬телів різних шкіл міст Києва, Івано-Франківська, Кривого Рога, Болехова. Проведений нами аналіз емпіричних даних дозволив уточнити основні завдан-ня та гіпотезу, висуну¬ту на основі теоретичних досліджень.

Це також дозволило здійснити вибір адекватних діагностичних методик пошук набору діагностичних методик, найбільш ефективних для розв’язання поставлених завдань.
Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні комплексного підхо-ду до вивчення міжособистісних стосунків між учителем та підлітком і, зо-крема, їх конфліктної взаємодії; у віднаходженні показників міри впливу гуманізації взаємин у системі “вчитель-учень” на запобігання конфліктам поміж ними; у розкритті специфіки організації та забезпечення безконфлік-тного міжособистісного спілкування вчителя й підлітка.

Теоретичне значення дослідження полягає:

— у здійсненні якісного аналізу змісту та динаміки міжособистісних стосунків у системі “вчитель-підліток”;
— у розширенні та поглибленні знань про специфіку конфліктів у педа-гогічному процесі;
— у виявленні психолого-педагогічних умов, що запобігають конфліктам у педагогічній взаємодії.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що в роботі сформу-льовані психолого-педагогічні рекомендації щодо запобігання міжособистіс-ним конфліктам, які можуть бути використані вчителями і психологами у практичній роботі з підлітками в школі, а також під час підготовки майбу-тніх учителів з курсу педагогічної, вікової, соціальної психології. Роз-роблені рекомендації дозволяють визначити основні шляхи та напрями корекційної роботи для попередження конфліктів, підвищення ефективності взаємин у навчально-виховному процесі школи.

Надійність та вірогідність результатів дослідження зумовлені вихід-ними методологічними позиціями, застосуванням комплексу адекватних об’єкту, предмету, цілям і завданням роботи методів, проведеним експери-ментальним дослідженням, що дозволило зібрати необхідний репрезентативний матеріал.

На захист виносяться такі основні положення:
1. Міжособистісні стосунки у системі “вчитель-підліток” є складним психологічним утворенням, що детерміноване як зовнішніми впливами соціа-льного середовища, так і індивідуальними особливостями учасників взаємо-дії. Конструктивні міжособистісні стосунки виникають завдяки готовності партнерів до позитивної взаємодії у процесі навчальної діяльності, коли пізнавальна, емоційна, мотиваційна та операційна сфери цієї діяльності базуються на гуманістичних ціннісних орієнтаціях.

2. Конфліктні взаємини між учителем та підлітком є наслідком супере-чливого розвитку особистості підліткового віку, зокрема бурхливих психо-фізіологічних змін та новоутворень у сфері самосвідомості, які значно випереджають статусно-рольові функції і можливості учня. Здатність учите-ля враховувати існуючі вікові реалії у взаємодії з учнем свідчить про йо-го реальне визнання їх повноцінними суб’єктами педагогічного процесу.

3. Однією з найбільш важливих умов запобігання конфліктів у навчаль-но-виховному процесі є дотримання принципу гуманності, який передбачає готовність суб’єктів до діалогічних, партнерських стосунків, взаємну від-критість та психологічну готовність до взаємосприйняття; довірливий демо-кратичний стиль взаємин; творчий, індивідуальний підхід учителя до спільної діяльності з підлітком, високий рівень його професіоналізму, ін-дикатором якого виступає вміння вчасно виявляти та скеровувати передконф-ліктну ситуацію у розвиток та утвердження гармонійних взаємин.

Апробація роботи. Основні результати дослідження обговорювались на засіданнях лабораторії психології особистості Інституту психології ім.Г.С.Костюка АПН України. Отримані експериментальні дані та сформульо-вані на їх основі положення представлені у змісті доповідей автора протя-гом 1995-1998 років на Всеукраїнських та Міжнародних науково-практичних конференціях (Київ, Вінниця, Івано-Франківськ), на другому Всеукраїнсько-му з’їзді психологів України (Київ,1996), а також у публікаціях.

РОЗДІЛ 1. ОРГАНІЗАЦІЯ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ У СИСТЕМІ “ВЧИТЕЛЬ-УЧЕНЬ” — ОДНА ІЗ ВАЖЛИВИХ ФУНКЦІЙ СУЧАСНОЇ ШКОЛИ

1.1. ПОНЯТТЯ ПРО СУТНІСТЬ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ

Україна, проголосивши свою незалежність, стала визнаним та гідним членом світового співтовариства. Новий шлях розвитку, обраний нашою краї-ною, орієнтований на прогресивні зрушення у нашому сьогоденні. Але по-ряд з наявними позитивними змінами помітні й негативні тенденції. Затяжна та глибока криза охопила всі сторони життя: політику, економіку, науку, культуру та освіту.
Внаслідок цього ускладнюється процес взаємодії суспільства та люди-ни. У більшості населення стали помітними песимістичні настрої, які вка-зують на те, що згасає віра у людяність, доброту, гідність, повагу та милосердя. Натомість поширюється апатія до всього, що діється навколо, бездієвість, егоїзм, грубість та жорстокість, які призводять до конфлік¬тів між людьми. Це спостерігається в усіх прошарках суспільства і насам¬перед – серед підлітків та молоді, що, перебуваючи у стані безпорадності, байдужості та зневіри, шукають виходу в оманливих цінностях, які все час-тіше стають причиною зростання алкоголізму, наркоманії, правопорушень.
Перелічені негативні прояви у взаєминах молодого покоління та суспі-льства особливо турбують науковців, передусім педагогів, психологів, со-ціологів та практичних працівників школи. Вони докладають значних зусиль для того, щоб ефективніше розв’язувати наявні проблеми, долати існуючі непорозуміння та конфлікти у міжособистісних стосунках. Найбільш відомі психолого-педагогічні, філософські, соціологічні роботи вчених розкрива-ють змістовно-динамічні та специфічні характеристики процесів взаємодії та спілкування /О.О.Бодальов, Л.П.Буєва, Е.І.Головаха, В.П.Казміренко, Г.С.Костюк, О.О.Леонтьєв, М.І.Лісіна, Б.Ф.Ломов, В.М.Мясищев, М.М.Обозов, Б.Д.Паригін, А.В.Петровський, С.Л.Рубінштейн та ін./, показують роль і значення вікових та індивідуальних показників особистості у стосунках у групах /Д.Б.Ельконін, І.С.Кон, А.П.Краковський, Д.Й.Фельдштейн/, відображають своєрідність міжособис¬тісних стосунків людей /Б.Г.Ананьєв, Б.С.Волков, Р.М.Грановська, А.А.Дон¬цов, А.А.Єршов, В.М.Мясищев, М.М.Обозов, В.Б.Ольшанський, Л.І.Уманський/.
Проблема стосунків між людьми інтенсивно вивчалась і продовжує до-сліджуватись зарубіжними вченими. Зокрема, Д.Брунер, Х.Келлі, Ч.Кулі, К.Левін, А.Маслоу, А.Міллер, Г.Ньюком, С.Олпорт, А.Піз, К.Роджерс, М.Розенберг, Х.Ремшмідт, Дж.Г.Скотт, І.Томан, Е.Уїлсон, Р.Фішер, З.Фрейд, Е.Фром, Е.Холл, К.Хорні, У.Юрі та ін. висвітлюють у своїх працях питання становлення внутрішнього світу людини, взаємин та спілкування у різних вікових групах, проблеми досягнення взаєморозуміння та міжособистісної перцепції (атракції, міжособистісної комунікації, рефлексивних структур), психологічні особливості різних процесів та явищ, що так чи інакше пов’язані зі стосунками людей.
Хоча дана проблема не є новою, однак поняття міжособистісних стосун-ків і на сьогодні залишається об’єктом постійних досліджень та дискусій. Ведуться творчі пошуки у розробці більш комплексних засобів вивчення та інтерпретації взаємин між людьми і сутності міжсуб’єктної взаємодії, оскільки виявлено недостатню узгодженість та інтегрованість точок зору на цю проблему.
Наявність різних підходів у розумінні даної проблематики свідчить про те, наскільки складним явищем є міжлюдські стосунки та як важко їх виокремити з найрізноманітніших сфер життя людини.
Зазначимо, що при аналізі ставлення людини до людини дослідники ко-ристуються цілою низкою понять: “відносини” [87;125], “ставлення”[16], “взаємини”[26], “стосунки”[4;129;177], “спілкування”[33;74], та ін. При цьому, різні автори по-різному трактують зміст цих понять. З огляду на це доцільно зупинитися на цьому аспекті детальніше.
Поняття “відносини” у психологічній літературі ще не має досить чіт-кого та повного визначення. Утвердилось два способи трактування цього те-рміна. У першому — фіксується об’єктивний зв’язок людини і предмета або одного індивіда з іншим. Другий розглядає відносини як суб’єктивну пози-цію щодо певних об’єктів. Тут підкреслюється аспект усвідомлення та пе-реживання особистістю власних об’єктивних відносин. Тобто у першому випадку наголошується на реальних зв’язках, у другому – на психологічних зв’язках /Я.Л.Коломінський/. Для позначення зв’язків другого типу викори-стовують поняття “ставлення”, котре виступає видовим стосовно кате¬горії “відносини”. “Психологічну структуру людського ставлення становлять пі-знавально-емоційні утворення, їх специфічний сплав. Ставлення особис¬тості виникає в процесі накладання її емоцій на предмет, що певною мірою усві-домлюється, пізнається нею. Тож будь-яке за змістом ставлення завжди му-сить переживатися людиною”[16,с.10]. Отже, провідним у ставленні, на думку І.Д.Беха, є емоційний компонент. У своєму дослідженні під “став-ленням” ми розуміємо вибіркову позицію однієї особистості до іншої.
Термін “взаємини” вживається найчастіше для позначення стосунків між людьми. Необхідно наголосити, що у даному випадку взаємини розглядають як такі, що мають симетричний характер. Це - більш складна і більш активна форма стосунків, у яких мають місце зв’язки між реально взаємодіючими сторонами або ж такі, при яких взаємодія є потенційно можливою.
Особистість людини, як відомо, формується у різних видах діяльності, які в свою чергу “вплетені” у складну систему суспільних стосунків. Саме через стосунки і завдяки їм визначається система потреб, мотивів, праг-нень людини. Вони виступають /за Б.Г.Ананьєвим/ індикатором і засобом ви-раження усіх дій людини. Стосунки – соціалізований зв’язок внутрішнього і зовнішнього у психіці людини, її зв’язок з внутрішнім та зовнішнім світом [4].
Зрозуміти міжособистісні взаємини можна за умови, якщо враховується те, що кожна конкретна людина володіє певними особливостями: віковими, статевими, національними, професійними та ін. Це дає змогу передбачати стосунки людей, які пов’язані спільною діяльністю. Таким чином, система суспільних взаємин ніби індивідуалізується, набуваючи безпосереднього ха-рактеру, визначаючи спосіб взаємодії індивідів, “забезпечує формування, трансформацію і закріплення якостей, які утворюють його (індивіда – В.К.) психологічний зміст” [110]. Однак суспільство /за Б.Ф.Ломовим/ може при-яти або перешкоджати “руху” індивіда в системі суспільних стосунків.
У буденній свідомості поняття “стосунки” має досить чітке визначен-ня. Це одна з категорій, зміст якої репрезентується у контактах, взаємо-дії людини з людиною, з матеріальними та ідеальними речами чи явищами. Стосунки ніби емоційно забарвлюють зв’язки індивіда із зовнішніми реалія-ми. Навіть байдужість до чого-небудь є результатом стосунків. Інакше ка-жучи, стосунки є атрибутом будь-якого зв’язку людини, безпосереднього або опосередкованого, фізичного чи ідеального.
У наукову психологічну термінологію цей термін введений А.Ф.Лазурським, який одним із перших дав психологічну характеристику принципам організації міжлюдських взаємин. Під психологічними стосунками він розуміє як внутрішні переживання, так і зовнішні дії, вибірковий ха-рактер яких визначає індивідуальну своєрідність кожної конкретної особис-тості [101].
Його погляди розвинув В.М.Мясищев, який розробив концепцію стосунків [124;125;127]. Учений одним із перших спробував розмежувати внутрішнє та зовнішнє у міжособистісних стосунках. Він указував на можливість неузго-дженості між внутрішнім та зовнішнім: “…в умовах вільної взаємодії можуть проявлятися істинні стосунки, але в умовах, де відсутня свобода, в умовах залежності однієї людини від іншої, істинні стосунки при взаємодії не проявляються, а навпаки, маскуються. Характер взаємодії залежить не тіль-ки від стосунків, але і від зовнішніх обставин та становища людей, які вступають у взаємодію” [124,с.216].
Учений зазначав також, що стосунки є однією із форм відображення лю-диною дійсності, що її оточує. Відразу після свого народження і до самої смерті людина вступає в систему об’єктивних соціальних стосунків, що склалися. Ця система зв’язку людини з оточуючим світом і з самою собою є завжди найбільш специфічною характеристикою особистості. “Стосунки люди-ни, – на думку В.М.Мясищева, – базуються на її суспільних зв’язках з різ-ними сторонами дійсності, які характеризують її особистість в цілому, в її активній свідомій вибірковості, вираженій як в окремих вчинках, так і у всій поведінці загалом”[126].
Термін “стосунки” частіше зустрічається як синонім “взаємин” чи “відносин”. Саме слово “стосунки” має смисл дії, яка проявляється у тому, що когось щось стосується. Це означає, що ця дія передбачає: 1)суб’єкт (джерело) стосунків; 2)об’єкт, кого це стосується; 3)зміст, тобто що саме стосується. Таким чином, поняття “стосунки” можна трактувати як процес дії, що розгортається на рівні свідомості, у якій присутні реальні та ідеальні форми [177].
Стосунки між людьми у вітчизняній психології є об’єктом дослідження головним чином у трьох контекстах:
1. Пізнавальні стосунки характеризують іншу людину як предмет пізнання. Найбільш яскраво цей напрямок висвітлений у працях О.О.Бодальова та його послідовників. У цьому контексті інша людина виступає як предмет сприй¬мання, розуміння, чи пізнання. У багатьох дослідженнях з’ясовува¬лось, як, на основі орієнтації у зовнішніх атрибутах іншого (одяг, жести, обличчя, вік тощо), суб’єкт складає уяву про внутрішні його характе¬ристики – мора-льно-етичні та особистісні якості (рішучість, акуратність, справед¬ливість тощо), соціальне становище, емоційність. На основі такої інтерпретації зовнішніх характеристик і складається образ про іншу людину. Пізнання цих якостей та властивостей, на думку О.О.Бодальова, складає основу міжособистісного пізнання і розуміння [20].
2. Емоційні стосунки означають, що інша людина розглядається як предмет симпатії. Один із представників цього напрямку – Л.Я.Гозман, який у своїх працях вивчає та аналізує детермінацію емоційних стосунків між двома особистостями на різних етапах розвитку цих стосунків. Прихильність одні-єї людини до іншої розглядається в залежності від властивостей об’єкта взаємодії, від співвідношення тих якостей, що притаманні йому, від етапу розвитку цих стосунків та інших детермінант. Під якостями об’єкта чи суб’єкта мають на увазі або зовнішні характеристики (привабли¬вість, това-риськість і т.ін.), або соціально-рольові (професія, статус, освіта) [45].
3. Практичні стосунки – репрезентують іншу людину як предмет впливу. Цей напрямок особливо наближений до практики людських взаємин і найбільш гли-боко представлений у працях О.Г.Ковальова, А.У.Хараша та інших науковців. Так, О.Г.Ковальов виділяє три моделі впливу однієї людини на ін-шу:1)об’єктивна(імперативна); 2)суб’єктивна (маніпулятивна); 3)суб’єкт-суб’єктна (діалогічна або розвиваюча) [85].
Західні психологи у своїй більшості /А.Адлер, Е.Берн, Ч.Кулі, К.Левін, А.Маслоу, К.Олпорт, К.Роджерс, К.Хорні та ін./ висловлюють дум-ку, що існує два види зв’язків між людьми: 1)на основі експресій (первин-ні, або міжособистісні стосунки); 2)на основі співпраці (вторинні, або функціонально-рольові стосунки). При цьому їх сутність розкривається у процесі взаємодії і спілкування між партнерами, в організації спільної діяльності [182;187]. Міжособистісні стосунки розглядаються ними як оці-нювальні (популяр¬ність, відраза) та діяльнісні (взаємодія). Взаємини та-кого типу детермі¬но¬вані суб’єктивною потребою у спілкуванні. Функціонально-рольові зв’язки грунтуються на обміні інформації між парт-нерами. Таку взаємодію іноді ще називають діловою, а самі ставлення трак-тують як безособові, посилаючись на об’єктивну природу їх виникнення /А.Маслоу, Ч.Кулі/.
У низці філософських та філологічних наукових публікацій /М.М.Бах¬тіна, М.Бубера, О.О.Потебні, С.Л.Франка та ін./ також роз¬глядається про-блема становлення взаємин між людьми, сутність сприймання людини люди-ною. Міжособистісні стосунки між людьми розгляда¬ються в контексті функці-онування механізмів самосвідомості.
Так, на думку М.М.Бахтіна, інші люди - це не зовнішнє середовище, що предметно сприймається людиною, не обставина її життя, а її внутрішній здобуток, головний зміст її особистості [10]. Однією з основних умов фор-мування такої самосвідомості є постійні стосунки з іншою людиною. Автор вказує на неможливість існування однієї ізольованої свідомості: “Бути – значить бути для іншого і через нього. У людини немає внутрішньої суве-ренної території, вона завжди на межі: вдивляючись в себе, вона дивиться в очі іншої людини або дивиться її очима” [10,с.312].
Таке явище подвійного ставлення до іншого М.М.Бахтін розглядає у те-рмінах “персоніфікація” та “опредмечування”. “Наші думки та наша практи-ка,- говорить М.М.Бахтін,- здійснюються на межі між двома гранями: ставлення до речей (опредмечування) та ставлення до особистості (персо-ніфікація). Одними нашими діями ми намагаємося наблизитися до межі опредмечування, іншими — ми намагаємося наблизитися до межі персоніфіка-ції…” [10,с.313].
Співзвучні цьому думки М.Бубера: “…стосунки – це реалізація внутріш-нього ТИ у ТИ зустрічному; через “ТИ” людина стає “Я” [32,с.52]. Він констатує, що стосунки між людьми базуються на внутрішньо суперечливих вихідних моментах. Автор їх виділяє як “Я–ТИ”(інтимно-діалогічні) та “Я – ВІН”(когнітивно-практичні).У стосунках типу “Я – ВІН” інший є для людини протиставленою ззовні істотою, яка проявляє свою певну визначеність за-вдяки сукупності конкретних властивостей та якостей. Ці якості можна пі-знати, оцінити, та використати у своїх інтересах. Стосунки типу “Я – ВІН” класифікуються ним як суб’єкт-об’єктні. У стосунках типу “Я - ТИ ” людина безпосередньо пов’язана з суб’єктом, поєднана з ним, тобто вона може бути тільки суб’єктом у ставленні до неї.
Звичайно, обидва типи стосунків не можуть існувати у чистому вигля-ді, вони вливаються, переходять один в одного. Людина не може жити без пізнання та намагання використовувати інших, хоча людські стосунки не мо-жуть зводитися лишень до цього. Одночасно особистість може бути і суб’єктом і об’єктом взаємодії (в тому числі суб’єктом діалогу та об’єктом оцінювання). Це і пояснює природу міжособистісних стосунків, які можуть бути як суб’єкт-суб’єктними, так і суб’єкт-об’єктними [162]. Інши-ми словами, у міжособистісній взаємодії кожен індивід постійно опиняється в ролі об’єкта і суб’єкта впливу. Як суб’єкт він пізнає інших членів спі-льноти, проявляє до них інтерес, а подекуди – негативне ставлення. Як суб’єкт, що вирішує стосовно до інших певне завдання, він на них впли-ває. І одночасно індивід є об’єктом пізнання для усіх тих, з ким взаємо-діє. Він стає об’єктом, якому інші люди адресують свої почуття, на якого намагаються впливати, якимось чином змінити /О.О.Бодальов/.
Варто підкреслити, що спільним для обох типів зв’язків є активність (вираженість) стосунків, модальність (позитивна, негативна, нейтральна), стійкість, широта та ін. Відмінним у рамках цих зв’язків є односпрямова-ність і взаємність ставлень. Тільки при умові наявності взаємних характе-ристик (почуттів, думок, дій) можливе утворення між-суб’єктних взаємин /В.М.Мясищев, М.М.Обозов, В.А.Петровський/.
Двоякість міжлюдських стосунків підкреслює також С.Л.Франк. “Ця дво-я¬кість випливає із самої природи людини, яка, з одного боку, є тілесна, емпірична істота, що живе в матеріальному світі, а з іншого – істота ду-ховна, зсередини залучена до інших і абсолюту. Людська особис¬тість, з од-ного боку, є така, якою вона усвідомлює себе у внутрішньому переживанні, безмежно живому внутрішньому світі, сполучному з буттям та цілим, з ін-шого – “ззовні” вона є душею єдиного тілесного організму” [172,с.45].
Науковцями розроблена структура міжособистісних стосунків, основу якої складають такі взаємодіючі компоненти: поведінковий, афективний, ко-гнітивний /Я.Л.Коломінський/; регулятивний, афективний, інформаційний /Б.Ф.Ломов/; практичний, афективний, гностичний /О.О.Бодальов/. Відмін-ність у авторській термінології пояснюється не стільки наявністю різних підходів до цього питання, скільки різноманіттям їх змістовної наповне-ності.
Відомо, що наскільки складною і багатогранною є життєдіяльність ін-дивідів, настільки й різнобічні стосунки між ними. Науковці по-різному їх класифікують. Так, А.А.Єршов виділяє два типи: вибіркові та фонові. Під вибірковими він розуміє стосунки з близькими товаришами, друзями, що базуються на особистісній симпатії. Такі взаємостосунки утворюють, за висловлюванням Я.Л.Коломінського, “мале коло спілкування”. Фонові ж є не що-інше, як домінуючий стиль звертання у взаєминах, що ви-ражає прийняті у групі норми та цінності: взаємну доброзичливість (чи її відсутність), повагу (чи неповагу), установку на позитивне чи негативне в оточуючих [63].
М.М.Обозов у своєму дослідженні “Психологія міжособистісних стосун¬ків” подає таку класифікацію стосунків: товариські, дружні, любовні, сі-мейні, родинні, деструктивні, а також у формі знайомств. В основі цього бачення покладено такі критерії: глибина взаємин, ретельність у виборі партнерів (кількість ознак, вагомих для встановлення і відтворення стосу-нків), функції стосунків (коло завдань, запитань, цілей, які вирішуються у взаєминах). Головним критерієм стосунків науковець називає міру, глиби-ну включення особистості у стосунки [129].
О.В.Киричук пропонує класифікацію на основі змісту міжособистісних стосунків [80]. Стосунки, на думку автора, поділяються на три групи: 1.Позитивні (стосунки симпатії, товариськості, допомоги, співчуття, доб-розичливості тощо); 2.Індиферентні (черствість, байдужість до всього); 3.Негативні (стосунки недовіри, підозрілості, засудження, антипатії, жор-стокості тощо). Така класифікація визначається змістом спілкування, емо-ційним забарвленням стосунків.
Варто зазначити, що у практиці людських стосунків досить часто зу-стрічаються випадки, коли взаємини будуються не на основі подібності між партнерами, а на відмінності між ними, коли партнер приваблює своєю но-визною, контрастом, загадковістю [23;34].
Внаслідок різних функцій кожна міжособистісна взаємодія має для особистості різний психологічний зміст. Це пов’язано з унікальністю люди-ни, її домаганнями, потребами, світосприйняттям. Тобто різні види міжосо-бистісних стосунків передбачають врахування тих чи інших характе¬ристик особистості (соціокультурних, психологічних, індивідуальних та ін.), які й складають сутність взаємин. Додатковими критеріями взаємин /за М.М.Обозовим/ можна вважати: дистанцію між партнерами, тривалість та час-тоту контактів, яку роль відіграють суб’єкти у спілкуванні, норми стосун-ків, вимоги до умов контакту та ін.[127]. На думку О.Г.Ковальова, головними чинниками, що впливають на процес міжособистісних стосунків, є психологічні особливості особистості, її соціальна активність і суспільні відносини. Зазначені чинники і зв’язки між ними є органічною оболонкою соціально-психологічного клімату у будь-якій групі людей [85].
Все ж, аналізуючи взаємини між людьми, більшість науковців виділяють два класи стосунків: ділові (або регламентовані) та неофіційні(інтимно-індивідуальні), які найчастіше трактують як міжособистісні. Офіційно — ділові стосунки характеризуються взаємною залежністю та відповідальністю і зумовлені певними особливостями та рамками (для учнів школи вони регла-ментовані статутом школи,інструкціями, положеннями, правилами поведінки).
Специфіка міжособистісних стосунків полягає в тому, що вони мають довільний, вибірковий характер, виникають і розвиваються здебільшого спо-нтанно, для них характерною є здатність накладати відбиток на всі інші взаємини [23]. Характерною рисою цих стосунків є яскраво виражена емоцій-ність. У зв’язку з цим партнерам, що контактують між собою, варто зверта-ти увагу на знак спрямованості цих взаємин, які подані нами у дод.1. Оскільки діяльність людини є досить різноманітною, то природно, що вини-кають різні за спрямованістю стосунки. На думку А.А.Єршова, їх є що-найменше сім варіантів [61]:
1)Взаємно байдужі. Дані стосунки характеризуються сприйманням індивіда не як особистості, індивідуальності, а лише як носія певних функцій, за-собу досягнення певних цілей або навіть як їх перешкода. Це навіть не суб’єкт-об’єктні стосунки, а позаособистісне,об’єкт-об’єктне спілкування.
2)Взаємно суперечливі. Стосунки цього типу є нестійкими, спільна діяль-ність неефективна. Спостерігається істотна залежність від зов¬нішнього впливу. У таких випадках люди намагаються уникати контактів, обмежуються короткочасними справами і дотримуються здебільшого офіційних правил пове-дінки. Наслідком таких взаємин виступає неорганізованість партнерів, що призводить до низького рівня їх активності (контактності).
3)Однобічно суперечливо-негативні. У цьому варіанті взаємин одна людина ставиться до іншої упереджено, а та, в свою чергу, – негативно до неї. Перша ще не визначилася у своєму ставленні до другої (невпевненість у власних силах, непринциповість), але не виключаються згода, конструктивна діяльність. Друга виключає будь-які шляхи до порозуміння. Виникає плат-форма для виникнення міжособистісного конфлікту.
4)Однобічно суперечливо-позитивні. У даному випадку взаємин одна людина суперечливо ставиться до іншої, оскільки немає визначеності і стійкості у їх взаєминах або ж існує обмеженість у виборі форм поведінки, а ця інша – ставиться позитивно до першої і є соціально дієвим суб’єктом. У спіл¬куванні спостерігається активність, елементи згоди, тобто створюється психологічне підгрунтя для співробітництва.
5)Однобічно позитивно-негативні. Тут спостерігаються нестійкі асиметричні стосунки, присутність симпатій та антипатій, різні варіанти цінностей, уявлень про узгодження поведінки.
6)Взаємно негативні. У цих стосунках переважають міжособистісні конфлік-ти, які характеризуються підвищеною емоційністю та афективними проявами і тому спричиняють розлад стосунків. Активність суб’єктів детермінована ненавистю і взаємною антипатією, які, в свою чергу, обмежують мислення і закріплюють стереотипи та забобони. Така взаємна протидія суб’єктів є досить стійкою та довготривалою.
7)Взаємно позитивні. Це завжди суб’єкт-суб’єктні стосунки, які репре¬зен¬тують спільні прагнення у досягненні взаємоприйнятних чи узгоджених цілей і цінностей, забезпечують продуктивний обмін при позитивних емоціях суб’єктів. Такі взаємини можливі тоді, коли партнери мають деякі особис¬тісні відмінності, але взаємно доповнюють та збагачують один одного.
При розробці даної проблематики важливу роль відводять з’ясуванню місця і значення спілкування у формуванні та розвитку особистості, роз-глядаючи при цьому цей процес як взаємообумовлюючий і співвідносний з по-няттям людських стосунків.
Відомо, що, здійснюючи перетворення внутрішнього світу людини, спіл-кування разом з предметною діяльністю виступає важливим фактором форму-вання її особистості. Найбільш повно та концептуально ці питання розглянуті в працях О.О.Бодальова, Дж.Брунера, Л.П.Буєвої, Л.С.Вигот¬ського, Ф.Н.Гоноболіна, М.С.Кагана, О.Г.Ковальова, Г.С.Костюка, О.М.Леонтьєва, М.І.Лісіної, Б.Ф.Ломова, Б.Д.Паригіна, К.Роджерса, В.М.Соковіна та ін. Процес спілкування людей являє собою реалізацію сто-сунків між ними у вигляді особливої форми діяльності [21]. Тобто можна сказати, що “індивіди всту¬пають у спілкування там, де вони вступають у будь-які стосунки. Спіл¬кування виступає як реальне буття тих стосунків, у котрі вступають ін¬д謬¬віди… Спілкування – внутрішня сторона людських стосу-нків” [163,с.10].
Виділяючи чотири головних види діяльності(перетворюючу, пізнавальну, ціннісно-орієнтаційну та комунікативну), М.С.Каган констатує, що комуні-кативна діяльність реалізується людиною у формах: 1) побутової поведінки; 2) обміну різною інформацією в процесі розмови, в іграх і з допомогою за-собів масової інформації; 3) взаємодії людей у матеріально-практичній ді-яльності [73]. Таким чином, М.С.Каган розглядає спілкування як один із видів людської діяльності, якому притаманна відпвідна структура [74].
Інакше підходить до феномену спілкування і співвідношення його з стосунками людей, їх діяльністю Л.П.Буєва, яка провела глибокий та все-бічний аналіз цих процесів. Вона вважає, що “діяльність та спілкування – дві взаємозв’язані, відносно самостійні, але рівноцінні сторони єдиного (індивідуального та суспільного) процесу життя” [34,с.113]. Більше того, спілкування розглядається нею як наочна реальність та форма конкретизації стосунків, їх персоніфікація, особистісна форма… Стосунки при цьому скла-дають зміст процесу (дію), а спілкування – його індивідуалізовані форми” [33,с.136-137].
Свій підхід до феномену спілкування і його співвідношення з діяльні-стю в стосунках пропонує Б.Ф.Ломов. Він розглядає діяльність у взаєминах і спілкуванні як дві сторони буття людини, її способу життя. Сутність йо-го підходу полягає в тому, що спілкування розглядається як специфічна си-стема міжособистісних стосунків. Він пише: “У процесі спіл¬кування, цієї специфічної форми взаємодії з іншими людьми, здійснюється взаємообмін ді-яльностями, їх способами і результатами, уявленнями, інте¬ре¬сами, почуття-ми і т.ін.”[111,с.248]. Б.Ф.Ломов розглядає спілкування як одну із найважливіших і найбільш системних категорій психології.
На думку О.М.Леонтьєва, спілкування треба розглядати як певну сторо-ну діяльності, бо воно є присутнім у будь-якій діяльності як її елемент. Сама ж діяльність – це психічна та предметна взаємодія людини з навко-лишнім середовищем (суб’єкт-об’єктні та суб’єкт-суб’єктні зв’язки), яку можна вважати необхідною умовою спілкування [104].
Такої ж позиції дотримуються Б.Г.Ананьєв, О.О.Бодальов, М.М.Обозов, В.М.Мясищев та інші вчені, котрі досліджували спілкування у руслі взаємо-відносин. Особистість вони сприймають як “ансамбль” стосунків, ядро якої складає індивідуально-цілісна система суб’єктивно-оцінювального ставлення до дійсності. Спілкування розглядається не як виключно вербальна комуні-кація, а ширше – як багатостороння взаємодія [23]. Цієї ж думки дотриму-ється Я.Л.Коломінський: “…спілкування – це інформативна та предметна взаємодія, у процесі якої формуються, проявляються та реалізуються між-особистісні стосунки” [88,с.17].
Б.Д.Паригін також погоджується з тим, що спілкування є різноплановою діяльністю: “ Спілкування є складним і багатогранним процесом, який може виступати як процесом взаємодії індивідів, взаємовпливу один на одного, так і процесом їх співпереживання і взаємного розуміння один одного” [135,с.178].
Спілкування як форма соціально-психологічної взаємодії людей висту-пає щодо кожного співрозмовника і як об’єктивна соціальна реальність, яка представлена іншим індивідом (або іншими індивідами), і як реальність ін-дивідуального буття людини. Одночасно вона виступає фактором впливу на людину, формою існування її індивідуальності.
В основі спілкування завжди лежать певні мотиви та ціннісні орієнта-ції. Але якщо у спілкуванні окремих індивідів чи стихійних груп спершу реалізуються ціннісні орієнтації окремої особистості, то в процесі спіл-кування у групі з високим рівнем організації вони опосередковані її цін-нісними орієнтаціями і проявляються у спільній діяльності її представників. А це вже міжособистісні стосунки.
Таким чином, процес спілкування виступає засобом реалізації стосун-ків і є дуже важливою, невід’ємною сферою взаємин людей, основою їх жит-тєдіяльності, що забезпечує реалізацію всієї системи відносин, які існують одночасно і як реальність суспільних, і як реальність міжособис-тісних стосунків.
З перших днів свого життя людина взаємодіє з іншими людьми, через них отримує інформацію, на основі якої в майбутньому організовує свою діяльність. З’являючись на світ як індивід, людина стає особистістю пізніше, коли включається в історично складену систему стосунків.
Однак було б неправильно розглядати особистість лише як пасивний продукт соціального оточення і не бачити в ній активного діяча. Процес засвоєння соціального досвіду здійснюється через “внутрішній світ” особи, у якому відображається ставлення людини до того, що вона робить і що робиться з нею. Її активність проявляється в характерних для неї мотивах поведінки, способах дій, у різноманітній діяльності, що спрямована на пе-ретворення навколишньої дійсності, у її життєвій позиції [140].
Ставлення до світу опосередковане ставленням людини до інших людей. У психічному житті людини завжди присутній “інший”. Він, як правило, є зразком, об’єктом, помічником або противником, і тому психологія особис¬тості з самого початку є також психологією соціальною, що характеризує контакти між людьми. У нашому розумінні “інший” – це психоструктура, яка нерозривно існує з особистим “Я”. Ось чому проблема значущості, цінності для суб’єкта зовнішнього носія “іншого” є смислотворною, центральною в системі взаємин.
Процес розуміння іншої людини пов’язаний з рівнем самосвідомості суб’єкта. “Зв’язок тут подвійний: з одного боку, уявлення про самого себе визначає уявлення про іншу людину, з іншого боку, чим більш повно розкри-вається інша людина, тим більш повною стає уява про самого себе” [124,с.367].
На думку С.Л.Рубінштейна, суб’єкт, пізнаючи зовнішні особливості по-ведінки іншої людини, ніби “читає” її, розшифровуючи при цьому значення її зовнішніх даних. Уявлення, що виникає при цьому, відіграє важливу регулятивну функцію в процесі взаємин. По-перше, тому, що, пізнаючи ін-шого, формується і сам суб’єкт пізнання. По-друге, тому, що від міри точ-ності “прочитання“ іншої людини “залежить успіх організації з нею спільних дій” [154]. Тобто “від того, як люди відображають та інтерпрету-ють образ і поведінку, оцінюють можливості один одного, в чималій мірі залежить характер, взаємодія і результати їх спільної діяльності” [21,с.271].
Дослідження зарубіжних вчених М.Росса і Х.Келлі показують, що струк-тура взаєморозуміння між людьми залежить від багатьох індивідуальних (морфоконституційних, нейротипологічних, статевих, вікових), соціальних (стійкої системи соціально-значущих якостей, характеристики людини як члена суспільства) та особистісних (неповторна своєрідність психіки кож-ної людини) особливостей [185].
Феномен сприймання людини людиною розглядається нами як важлива складова будь-якої міжособистісної взаємодії, спільної діяльності та спі-лкування. В результативному плані такого виду сприйняття є проявом особ-ливої спрямованості суб’єкта, коли інша людина та її внутрішній світ, перетворюючись в об’єкт сприйняття, виступають як смислові цінності, сти-мулюючи формування суб’єктивного психічного образу іншої людини, вироб-лення певного ставлення до неї, а також конструювання і прогно¬зування способів найбільш повного взаєморозуміння.
Більшість науковців визначають міжособистісні стосунки як специфічну форму контакту між людьми, як взаємну готовність суб’єктів до певного типу взаємодії, взаємообміну (переживань і дій), який реалізується пове-дінкою партнерів в умовах спілкування, спільної діяльності. Слід наголо-сити, що своєрідною канвою цих взаємин виступає емоційна основа, яка є одночасно як індикатором, так і генератором певних очікувань та форм по-ведінки. Неадекватні очікування у стосунках, їх прояв у поведінці призво-дять до непорозумінь, напруги, конфліктів у взаєминах, навіть до розпаду стосунків. Тільки при наявності позиції “від себе”, а значить, “значущос-ті іншого”, можна говорити про стійкі, гармонійні взаємини /М.М.Обозов/.
У регулюванні міжособистісних стосунків важливу роль відіграють такі мотиваційні аспекти, як “я хочу”, “я можу” і “треба” /М.М.Обозов/. Влас-ного бажання (“я хочу”)недостатньо для виникнення стійких стосунків. Тому необхідно узгодити взаємні мотиви (бажання) та можливості (“я можу”) щодо задоволення потреб іншої людини. Третій момент “треба” є важливою детер-мінантою утворення, розвитку або розпаду зв’язків [129].
Не охоплюючи усіх суспільних взаємин, зв’язки міжсуб’єктного типу є найбільш близькими та вагомими для людини, оскільки вони відіграють головну роль у процесі формування індивідуальної системи її цінностей, інтересів та стереотипів поведінки. Взаємодіючи з ними, людина швидше усвідомлює суть цих взаємин, намагається добитись більш адекватних стосу-нків чи форм поведінки з своїм найближчим соціальним оточенням. Для неї суттєвими є питання як вона виглядає збоку, як її сприймають оточуючі, як оцінюють і реагують на ті чи інші її особливості. Здат-ність до ро-зуміння власних дій і вчинків, характеру взаємин з оточуючими, своєї по-ведінки і переживань є необхідною умовою формування самосвідо¬мості. Саме ці чинники слід розглядати як важливу умову формування більш адекватного самоусвідомлення суб’єкта /М.Й.Боришевський/.
Неофіційність, особиста значущість, емоційна насиченість – ось що приваблює перш за все людину. Особливо сприятливим вважається середовище, в якому гуманність людських взаємин виступає домінуючою цінністю. Саме тоді забезпечується повноцінне функціонування суб’єктів взаємодії, а от-же, стає можливим гармонійний розвиток особистості. Це притаманно саме стосункам міжособистісного типу, які й створюють основи для значного впливу цих факторів на особистість. Тому розумна, гуманна організація стосунків, коли “створюється повноцінне функціонування суб’єктів взає¬модії – одне із важливих умов гармонійного розвитку особистості” [129,с.121].
Проведений нами аналіз дозволив побачити усе різноманіття існуючих концептуальних підходів в інтерпретації змісту міжособистісних стосунків людей. Одні дослідники вважають таку взаємодію процесом сприйняття, уяв-лення та усвідомлення людини людиною як частинки свого “Я”, інші – комунікативно-інформаційним процесом при встановленні взаємин, треті – процесом інтеракції та комунікації. Є також концепції, в яких міжособис-тісні стосунки розглядаються як різновиди процесів взаємо-розуміння; кон-цепції, де у структурі взаємодії виокремлюють аспекти спільної діяльності, взаємовпливу.
Аналіз дослідження проблеми міжособистісних стосунків, її сутності дає нам підстави зробити наступні висновки:
1.Усе життя людини – різнопланова, багатогранна, система стосунків. Людина розвивається в процесі діяльності, яка сприяє встановленню, зміц-ненню, розширенню, а подекуди й розриву взаємин з оточуючим середовищем.
2.Конструктивні міжособистісні стосунки виникають завдяки готов¬ності партнерів до позитивної взаємодії(міжперсональної) у спільній діяльності. Здатність людини до взаємодії детермінується як суб’єктивними факторами її індивідуального розвитку, так і особливостями соціальних інститутів, у котрі вона входить. Тому можна говорити про те, що стосунки, опосередко¬вані значущою спільною діяльністю, дозволяють не тільки створити для себе образ партнера, а й виявити динамічні характеристики цього образу, пере-вірити стійкість поглядів, переконань і позицій в цілому людини, а також аутентичність її особистості.
3.У міжособистісних стосунках індивід може бути одночасно як суб’єктом, так і об’єктом впливу, пізнання, оцінки. Це детермінується суб’єкт-суб’єктними і суб’єкт-об’єктними стосунками, які виникають у про-цесі життєдіяльності людей. Чинником реалізації стосунків виступає спіл-кування, яке є дуже важливою, невід’ємною сферою взаємин людей, самою життєдіяльністю індивідів, реалізацією всієї системи міжособистісних сто-сунків.


1.2. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ В
УМОВАХ ШКОЛИ

Усе життя людини – це досить розгалужена, різнопланова та багато-гранна система її стосунків з середовищем, завдяки яким вона розвивається і самореалізується, проявляє свою сутність як особистість. Те, як людина ставиться до інших і до самої себе, як вона сприймає своє місце у соціу-мі, свою роль і значення у різних справах і турботах, складає оцінку, основу її особистості. Психологічний зміст таких стосунків проявляється в цілісності всієї поведінки людини, хоча вагомими індикаторами можуть вва-жатись і її мотиви, і почуття, життєві плани. Тому саме стосунки є однією з важливих умов формування особистості людини, головним чинником співіс-нування з іншими людьми.
Зрозумілим є той факт, що вирішення питання про формування особисто-сті на практиці потребує пошуку оптимальних шляхів перш за все у системі виховання молодого покоління.
Провідне місце в системі найбільш дієвих факторів виховного впливу на особистість належить школі. Саме завдяки їй відбувається не тільки трансформація таких норм і цінностей, які необхідні для підтримання жит-тєдіяльності суспільства, але й здійснюється підготовка індивіда до жит-тя. Школа допомагає йому знайти гідне місце у соціумі, належним чином адаптуватись до нього, забезпечує необхідні умови для реалізації актуаль-них потреб у спілкуванні та самоствердженні. Для суспільства школа висту-пає основною ланкою, яка сприяє всебічному гармонійному розвитку особистості кожного учня. При цьому суттєвим аспектом є те, що знання ма-ють виступати знаряддям, а не метою виховання.
Однак, як це не прикро, стан сучасної загальноосвітньої школи далеко не завжди відповідає вимогам нашого часу, у зв’язку з чим є всі підстави говорити про значне посилення цілого ряду негативних тенденцій. Так, по-силюються процеси відособлення (дистанціювання) учителя від учня, зростає конфліктність між ними, не завжди враховуються як природні дані кожної дитини, її індивідуально-психологічні особливості, так і рівень її дома-гань та інтереси. Багато вчителів воліють просто керувати учнем як об’єктом навчально-виховної діяльності, ніж взаємодіяти з ним як з особи-стістю і партнером, творчо співпрацюваючи з учнем як з суб’єктом. Така надто однобока спрямованість діяльності деяких вчителів свідчить про за-старілість та неефективність їхніх педагогічних орієнтацій.
Домінування досі пануючих суб’єкт-об’єктних стосунків у навчально-виховному процесі школи призводить до того, що дитина сприймається як продукт і об’єкт діяльності дорослих. У зв’язку з цим останні вважають надто вагомою їх роль у розвитку і вихованні підростаючого покоління. І це б було не так страшно для молоді, якби дорослі (присвоївши собі це право) не претендували на свободу юних поколінь. Безапеляційність і кате¬горичність суджень учителя, його зверхній, менторський тон свідчить не тільки про авторитарність взаємин, а й про підвищену конфліктність його стосунків з дітьми. Цілком зрозуміло, що подібні тенденції у педаго¬гічній діяль¬ності певної частини вчителів зовсім не відповідають сучасним вимо¬гам стосовно гуманізації та демократизації міжлюдських стосунків як у су-спільстві взагалі, так і в усіх виховних закладах. Тим більше, що домі¬ну¬вання методів примусу й насильства ніколи не давало позитивних наслідків.
Таким чином, зважаючи на існуючі соціально-психологічні проблеми, сучасна школа особливо гостро відчуває необхідність у психологічній пе-ребудові характеру взаємодії вчителя з учнями і передусім з підлітками. Адже саме для цього віку, як відомо, характерний бурхливий розвиток між-особистісних стосунків, які сприяють нагромадженню досвіду поведінки, ак-тивізуючи при цьому формування власних морально-етичних норм та ціннос-тей. Саме підлітковий вік науковці вважають другим та головним етапом становлення особистості /Б.Г.Ананьєв, Л.І.Божович, Д.Б.Ельконін, І.С.Кон, О.М.Леонтьєв, Д.Й.Фельдштейн та ін/.
Вже той факт, що більшу частину денного часу діти проводять у школі, покладає на її педагогічний колектив особливу відповідальність. Це зумов-лює необхідність глибше вивчити коло питань, пов’язаних із специ¬фікою на-вчально-виховного процесу, зокрема взаємодії у системі “вчитель-підліток”, де є невирішені гострі проблеми у сфері міжособи¬стісної взає¬модії. Ще А.С.Макаренко небезпідставно звертав увагу на те, що саме між-особистісні стосунки вчителя з учнями підліткового віку є одним із найскладніших напрямів педагогічної роботи.
Аналіз найбільш відомих сучасних досліджень у психолого-педагогічній галузі дає можливість більш глибоко розглянути проблеми психологічних та професійних особливостей діяльності і особистості вчителя /І.Д.Бех, Ф.Н.Гоноболін, С.В.Кондратьєва, Н.В.Кузьміна, С.Д.Максименко, А.І.Щерба¬ков/, психологічних особливостей підліткового віку /М.Гамезо, Ю.З.Гіль¬бух, Д.Б.Ельконін, І.С.Кон, І.Ю.Кулагіна, В.Леві, Л.Е.Орбан, Х.Ремшмідт, Д.Й.Фельдштейн та ін./, спілкування у системі “вчитель-учень” /Ш.О.Амо¬на¬швілі, Г.О.Балл, М.Й.Боришевський, В.С.Грехньов, Д.В.Дьяконов, В.А.Кан-Калик, Н.С.Лейтес, О.В.Мудрик, В.А.Роменець, Т.М.Титаренко та ін./, спе¬ц謬¬фіки та динамічних характеристик міжособистісного спілкування і люд¬ських стосунків /М.Й.Боришевський, Л.П.Буєва, К.В.Вербова, О.А.Дон¬ченко, Я.Л.Коломінський, О.В.Киричук, О.М.Леонтьєв, Б.Д.Паригін, І.І.Чеснокова та ін./.
Разом з тим, розумінню сутності взаємин учителів та учнів сприяють проведені науковцями дослідження проблемних ситуацій та конфліктів у пе-дагогічному процесі /Л.В.Антонова, В.М.Афонькова, В.М.Басова, Д.А.Бєлу-хін, І.М.Варенікіна, Т.В.Драгунова, М.М.Рибакова та ін./.
Знання основних тенденцій розвитку взаємин учителя та підлітка, пе-редовий досвід новаторів сучасної школи, зростання вимог суспільства до виховання підростаючого покоління дають можливість у загальному визначити теоретичні засади міжособистісних стосунків у системі “вчитель-підліток”.
Кожна людина живе у певних соціальних умовах, входить до складу від-повідних соціальних груп. Суспільна свідомість формує критерії стосунків людей з оточуючим світом. Оволодіваючи суспільною свідомістю, індивід ви-значає своє ставлення до людей, до навколишнього середовища. Поступово складаються реальні зв’язки людини у суспільному житті, які проявляються у міжособистісних стосунках, тобто у взаєминах конкретних індивідів,що є цілісною системою індивідуально-вибіркових зв’язків [165].
Підростаючи, дитина входить у різні системи важливих для неї стосун-ків, які визначають процес формування її особистості. Суттєву роль при цьому відіграють взаємини в сім’ї, з ровесниками в навчальній діяльності та поза нею, з дорослими, стосунки у референтних групах тощо.
Що стосується підліткового віку, то для цієї вікової групи характер-ні різні прояви активності та прагнення до взаємин з оточуючими. Прове-дені дослідження М.Й.Боришевського, В.Н.Лозовцевої, І.С.Кона, О.В.Мудрик, В.М.Мясищева, Д.Й.Фельдштейна підтверджують цю думку.
Найбільше підліток домагається взаємин з друзями у школі та поза нею. Він не уявляє себе поза спілкуванням з однолітками, поза їх спільною діяльністю, в якій поєднуються як особисті, так і групові інтереси. Усі події такого колективізму робляться предметом його активних емоційних стосунків: підліток відчуває піднесення від переживання єдності з своєю групою, коли діє разом з нею, і разом з усіма виражає своє позитивне або негативне ставлення до подій шкільного життя та поза ним [108].
У низці психологічних досліджень [25;41;152;164;170] переконливо до-ведено, що статус підлітка у стосунках з оточуючими прямо обумовлений ва-жливою особливістю цього віку – формуванням у підлітка морально-етичних критеріїв оцінки іншої людини і пов’язаних з цим основних вимог до його поведінки. Особливу цікавість підлітка викликають дві категорії якостей: по-перше, моральні якості, які відображають ставлення до людини взагалі; по-друге, специфічний комплекс вольових якостей і фізичних принад, які складають своєрідний ідеал підлітка. Наявність або відсутність цих якос-тей значною мірою визначає авторитет людини в очах підлітка, сприяє по-зитивному чи негативному настрою у стосунках між ними і навіть робить цю людину взірцем для наслідування.
Науковці доводять, що спільноти, до яких належить підліток, формують еталони його поведінки і спілкування. Вважається, що успішність засвоєння моральних цінностей знаходиться у прямій залежності від референтності осіб чи груп, з якими безпосередньо контактує підліток [25]. Вступаючи у взаємодію всередині групи, підліток проявляє своє ставлення до інших у формі симпатії чи антипатії, зближення чи дистанціювання, товариськості чи замкненості і т.п. Однак слід зауважити, що ці тенденції чітко узго-джуються з специфікою особистісних і групових цінностей, норм, правил та цілей, їх спільної діяльності.
Становлення підлітка як особистості проходить у процесі діяльнісних міжособистісних стосунків, коли він пізнає себе у порівнянні з іншими лю-дьми, поринаючи у різноманітне спілкування. Спілкування у цьому віці на-буває вирішального, домінуючого значення, тому не випадково багато науковців вважають його провідним видом діяльності, що й підтверджується дослідженнями А.С.Белкіна, Л.І.Божович, М.Й.Боришевського, А.Б.Добрович, Т.В.Драгунової, М.В.Кабатченко, В.А.Кан-Калика, Я.Л.Коломінського, О.М.Леонтьєва, О.В.Мудрика, Д.Й.Фельдштейна та ін.
Згідно досліджень вищеназваних фахівців, міжособистісне спілкування на цьому віковому етапі характеризується наступними особливостями:
- спілкування стає змістовнішим і тривалішим, наповнюється особисто зна-чущим змістом;
- підлітками краще усвідомлюються норми та критерії поведінки, прийняті у спілкуванні, тобто вони стають більш релевантними, а значить, більш притаманними для них;
– чітко вираженою стає вибірковість контактів, посилюється прагнення до спілкування і контактів з дорослими, особисті якості яких найбільш повно відповідають інтересам та поглядам підлітків, їх моральним ідеалам;
– сфера самоусвідомлення підлітка все більше залежить від міжособис¬тісного спілкування і може мати як пряму залежність (рівень спілкування значною мірою визначає рівень домагань, самооцінку, очікування учнів), так і обернену (дефекти у прояві свідомості та самосвідомості стають при-чиною труднощів у спілкуванні з оточуючими людьми).
Для підлітка бажання зайняти гідне місце в системі людських взаємин і, зокрема, добитись визнання і підтримки ровесників, набуває вирішаль¬ного значення. Досягти цього можна завдяки спілкуванню, яке стає для під-літків вирішальним фактором соціального розвитку і визначається специфікою їхньої діяльності, її цілями та власними домаганнями. У них проявляються типові очікування та пошук можливої сфери спілкування, знач-но зростає потреба в емоційному контакті. І це не дивно, адже потреба у розумінні, співпереживанні, емоційному контакті – одна із суттєвих пси-хологічних потреб людини /В.О.Сухомлинський/.
Але ж саме по собі спілкування може бути індиферентним. Для того, щоб уникнути байдужості у взаєминах підлітків, необхідно добитися підви-щення змістовності та емоційності спілкування у стосунках. Останні умови є визначальними для збільшення релевантності комунікативного процесу для суб’єкта, а значить, збільшення дієвого впливу на його особистість. Тому в процесі психоемоційного ускладнення стосунків, завдяки спілкуванню як специфічній формі контакту, підліток стає духовно багатшим, інтелектуаль-но та всебічно розвиненим /В.О.Сухомлинський/.
Отже, починаючи з підліткового віку, молодь починає розуміти ціну щирих взаємин дружньої підтримки, оскільки вже спроможна аналізувати міжособистісні стосунки. На перший план висуваються ті якості, які спри¬яють взаєморозумінню і є найважливішими для встановлення дружніх сто¬сунків,а особливо негативними вважаються риси,які заважають цим процесам.
Оскільки стосунки між людьми детермінуються умовами їх життя у сус-пільстві, то взаємодія вчителя з підлітком опосередкована домінуючими су-спільними відносинами (макрорівень) та свідомим ставленням один до одного, взаємними очікуваннями та сподіваннями (мікрорівень) [97]. Можна виділити внутрішню (“людську”) та зовнішню (“предметну”) форму зв’язків, перша з яких формується в процесі організації педагогічної діяльності, впливу середовища, способу життя, а друга – в результаті поєднання діяль-ності педагога, його стилю взаємин, впливу середовища та способу життя і власної активної діяльності вихованця, його інтересів та дома-гань[179]. Як підтверджують дослідження Р.Г.Гурової, І.С.Кона, Л.Е.Орбан, В.П.Перенебесюка, досягнення згоди, єдності між партнерами залежить від того, наскільки міцно та продуктивно функціонують ці зв’язки.
З приходом до школи дитина входить у нову систему взаємин, організа-тором яких виступає педагог. Виховний вплив учителя значною мірою зале-жить від характеру стосунків, котрі склалися між вчителем та учнями, тобто міжособистісні стосунки є не тільки бажаною умовою, але й основним компонентом формування якостей особистості дітей.
У зв’зку з цим доречно розглядати основні характеристики процесу взаємодії та спілкування у системі “вчитель-учень” в контексті емоційно-го, когнітивного та поведінкового аспектів. До емоційного відносять взає-моповагу, щирість, взаємодопомогу, правдивість, привабли¬вість. Когнітивний зміст складають знання психологічних особливостей партнерів, основних характеристик групи, класу, суб’єкта взаємодії та умов і спосо-бів організації взаємодії. Поведінковий аспект відображає уміння володіти собою (адекватно реагувати), здатність зрозуміло подавати інформацію, пе-реконувати чи нав’язувати власні погляди і думки, вести діалог на рівних.
Ми вже зупинялись на тому, що існує залежність результативності на-вчально-виховного процесу від тих стосунків, які склалися між його учас-никами. Отже, впливати на учнів можна саме через cтосунки. Для цього необхідно встановити характер, динаміку стосунків, які панують у шкільних колективах.
Взаємини між учителем та підлітками у педагогічному процесі, як правило, не є сталими. Їх складність, специфіка пояснюється змістовно-динамічними особливостями їх розвитку.
Так, перший етап визначається як період формування стосунків між учителем та учнем. У ньому зароджуються взаємини, встановлюється контакт суб’єктів. Цей етап умовно можна назвати етапом перевірки мобілізаційної здатності педагога. У цей час вихованцями враховуються (підсвідомо, сти-хійно) особливості поведінки педагога, його емоційний стан, здатність правильно оцінювати ситуацію, знаходити відповідну форму прояву емоційно-го ставлення.
Другий етап – корегування стосунків. В цей час відбувається сприй-няття якостей та індивідуальних особливостей суб’єктами через призму су-місності-несумісності, прийняття-неприйняття, протиставлення один одному особистості кожного. Важливим тут є стиль взаємин, педагогічна майстер-ність учителя, адже від нього значною мірою залежить майбутнє стосунків. Слід звернути увагу на те, що саме на цьому етапі розвитку стосунків уперше можуть виникати конфлікти.
Якщо на першому етапі відбувалась своєрідна перевірка реакцій педа-гога, то на другому мова йде про оцінювання його морально-вольових якос-тей та ціннісних орієнтацій. Враховується його вимогливість і відповідальність, принциповість і справедливість, увага і відкритість, чесність і доброта.
Прийнято вважати, що підлітки у міжособистісному спілкуванні з учи-телем ніби піддають його перевірці: що він являє собою як людина і на-ставник; чи здатен знайти вихід із складної ситуації. Загалом пере¬віряється, наскільки вчитель відповідає тим вимогам, яким він повинен відповідати згідно зі своїм офіційним статусом. Отже, відбувається своє¬рідна перевірка того,якою мірою вчитель заслуговує на повагу й авторитет.
Дослідження підтверджують думку, що учні сприймають вчителя ніби поетапно. Спочатку вони складають думку про його професійні якості. Потім спостерігають за реакціями вчителя у різноманітних ситуаціях, що дозволяє скласти враження про його моральні якості. Задовольнивши потребу в інформації про вчителя, учні намагаються вступити з ним у стосунки, основу яких завжди складає емоційний контакт [37].
З цього видно, яку важливу роль виконує вчитель у стосунках з підлі-тками. Особливе значення при цьому має те, наскільки вчитель усвідомлює, що “майже усяка людська дія є не тільки звичайною технічною операцією, але і вчинком стосовно іншої людини, що виражає ставлення до неї” [153,с.362].
Третій етап характеризується перевіркою наявних взаємин, що часто виявляється у внутрішніх та зовнішніх конфліктах. Цей етап є особливо ва-жливим, оскільки підліток усвідомлює себе носієм стосунків, тобто висту-пає суб’єктом взаємин з педагогом. На цьому етапі завершується процес першого взаємного “вивчення” вихователя й вихованця, і умовно його можна назвати перевіркою психологічної стійкості суб’єктів взаємодії.
Саме на цьому етапі найяскравіше проявляються неофіційні міжособові стосунки, які, за словами А.В.Петровського, складають психологічний фено-мен, що виражається в емоційному залученні особистості кожного до групи як цілого,з якою особистість свідомо чи несвідомо себе ідентифікує [139].
Виділення етапів розвитку стосунків має практичне значення. Вчитель, орієнтуючись на той чи інший етап взаємин з підлітком, свідомо може виби-рати свою реакцію та дії. Таким чином, розвиток міжособистісних стосунків у педагогічному процесі спрямований на формування особистості учня і тому вимагає від учителя логічності, послідовності і виваженості у виборі за-собів педагогічного колективу, визначеності у виборі засобів та способів виховної дії.
Оскільки міжособистісні стосунки у педагогічному процесі є внутріш-ньогруповими, то їх характер та оцінка збоку обумовлені особливостями життєдіяльності групи. І саме неофіційні, міжособові стосунки стають джерелом мотивів та домагань, прагнень та життєвих цілей, детермінують поведінку вчителя та підлітка. Завдяки цим взаєминам вони все частіше включаються у єдиний навчально-виховний процес. Зрозуміло, що це вимагає більш глибокого і різнобічного вивчення та дослідження міжособистісних стосунків у педагогічному процесі.
Ще на початку дослідження ми звернули увагу на своєрідність різних стосунків у підліткових класах. В одних класах ці стосунки дружелюбні, привітні, доброзичливі, в інших – насторожені, нещирі, напружені. Подеку-ди спостерігається розв’язність, часті суперечки, що призводять до конф-ліктів. У процесі навчальної діяльності ми спостерігали стосунки, в яких домінували солідарність, взаємодопомога, взаємоповага та рівність, спів-переживання успіхам та невдачам чи, скажімо, взаємини, які пов’язані з проявами егоїзму, байдужості, лицемірства та жорстокості.
Навіть недовготривалі спостереження свідчать про те, що у підлітко-вих класах панують різні стосунки. Ми вивчали ці стосунки з урахуванням специфіки соціокультурних, психологічних, індивідуальних характеристик дітей, які безпосередньо чи опосередковано впливали на:
— зміст та динаміку формальних та неформальних взаємин учасників педаго-гічного процесу;
— тональність взаємин учителів з учнями-підлітками;
— утвердження та зміни морально-етичних норм;
— зміст ділового та неофіційного спілкування;
— рівень і специфіку сформованості когнітивних, емоційних, поведінкових структур особистості;
— психологічний клімат у класі;
— поведінку під час конфліктних ситуацій.
Одержані нами дані дозволили умовно поділити міжособистісні стосунки на позитивні(гармонійні), індиферентні (однобічно або взаємно байдужі), негативні(суперечливо-конфліктні). Кожен з цих типів найбільш притаманний взаєминам з підлітками і характеризується специфічними ознаками.
1. Позитивні стосунки полягають у тому, що між формальними та неформаль-ними взаєминами немає чіткої межі. Наявні щирі висловлювання про різні сторони шкільного життя. Учням та вчителям притаманний доброзич¬ливий, життєрадісний тон у спілкуванні, більшість підлітків ставляться з довірою до вчителя. Урок інтелектуально та емоційно насичений; у дітей спостері-гається зацікавлений потяг до неофіційного спілкування. Діловому спілку-ванню притаманний демократично-творчий напрям. Помітні прояви взаємодопомоги, співпереживання, що виявляються у турботливому ставленні один до одного. У класі панує сприятливий психологічний клімат, що дає можливість говорити про повноцінний, гармонійний розвиток учнів. Останні товаришують між собою, добре знають один одного, жартують, але жарти не ображають та не кривдять особистість. Адміністрація школи орієнтується у особливостях таких класів. Учителі, що тут працюють, піклуються про гар-монію взаємин між учнями, допомагають один одному осмислити особисті та колективні проблеми. У розв’язанні спірних питань панує справедливість та лояльність. Конфлікти не носять затяжного характеру і виникають рідко. Опоненти швидко знаходять шляхи примирення, шукаючи відповідні шляхи.
2. Індиферентні стосунки характеризуються певною непослідовністю. У фор-мальних та неформальних взаєминах відчувається мінливість. У стосунках учителів з підлітками мають місце прояви авторитарності, незадоволеності активністю учнів. Спілкування в присутності вчителя змінює свій характер, учні здебільшого сприймають учителя незацікавлено, водночас байдуже став-лячись до уроку, проявляючи слабку, непостійну емоційність. Помітний не-значний потяг до неофіційного спілкування, однак відсутній загальний дружній тон у взаєминах між учнями, проявляється формалізм. Так звані “сильні“ та “слабкі” представники класу обмежують міжособові контакти. Клас поділяється на декілька учнівських груп, у яких відсутні лідери, що свідчить про малу їх згуртованість. Прояви взаємодопомоги та співпере¬живання носять випадковий характер. Прізвиська, які учні дають своїм то-варишам та вчителям, бувають надто образливі. Хоч адміністрація школи й намагається турботливо ставитись до такого класу, однак відсут¬ність у ньому загального позитивного тону стосунків не дає бажаного позитивного результату. Конфліктні ситуації бувають довготривалими. Біль¬шість учнів байдуже ставляться до “чужих” проблем, не надають ніякої допомоги при їх розв’занні. Першочерговими причинами таких взаємин є егоїзм, упертість, невміння та небажання суб’єктів виконувати свої обов’язки.
3. Негативні стосунки – найболючіші, оскільки вони є причиною усіх нега-раздів у педагогічному процесі. Формальні та неформальні стосунки зовні нагадують взаємини у класах, в яких переважає індиферентний тип стосун-ків, але їм притаманна більша за силою емоційність, що межує з афектив-ністю. Часто зустрічається нестриманість, запальність, а подекуди і агресивність. Тональність спілкування вчителів з учнями відзначається не-стабільністю. Міжособистісне спілкування учнів обмежене, часто носить формальний характер. У таких класах взаємини мають здебільшого суб’єкт-об’єктне забарвлення, і можна сказати, що такий стан не влаштовує біль-шість учителів та підлітків. Є певна кількість учнів, які поводяться гру-бо та агресивно, ведуть боротьбу за лідерство. Учні проявляють егоїстичні настрої. Клас поділений на нестійкі групи “слабких” та “силь-них”.