Юрій ПРИСЯЖНЮК

„ПРАЦЯ” ЯК ЦІННІСТЬ У КОЛЕКТИВНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

УКРАЇНСЬКИХ СЕЛЯН ПОСТКРІПОСНИЦЬКОЇ ЕПОХИ

(НА МАТЕРІАЛАХ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ)

Уважне знайомство з посткріпосницькою (друга половина ХIХ – початок ХХ ст.) еволюцією традиційного укладу, побуту мешканців українського села засвідчує: поставленим ходом історії в напівринкові умови існування селянам було неймовірно важко звільнитися від виробленого багатьма поколіннями „замкнутого кола” власного етносоціального світобачення. В ієрархії чинників, які й надалі визначали зміст, характер, тенденції трансформації самобутнього („землеробського”) ментального універсуму (а відтак зумовлювали відповідну соціальну поведінку його суб’єктів), продовжували превалювати стереотипи психології. Степан Павлюк, торкаючись, так би мовити, зовнішньої, „видимої” сторони цієї своєрідної детермінації, зазначає: „Складний механізм буття на різних стадіях творення традиційної культури мав непрямий зв’язок: природа – виробництво – світогляд (мається на увазі первісна надбудовна система), а ці зв’язки опосередковуються через виробничий процес: природні явища оцінюються через сферу виробництва; стабілізуються світоглядні уявлення, виникають стійкі кліше, виражені в аграрній обрядовості, ритуалах, містичних діях”[1]. Змагатися з ними, перебороти їх виявилося для селян найважчим; соціально-економічні, політичні, правові та інші регулятори світоглядної й відповідно соціальної мобільності хліборобів (про домінуючий вплив яких ще й дотепер нерідко можна прочитати на сторінках найпрестижніших наукових видань) порівняно з ними були малозначущими.

Чи не єдино правильним та справедливим джерелом добробуту, багатства українські хлібороби традиційно вважали землеробську працю. Про це цілком однозначно свідчать як великий за обсягом етнографічний матеріал, так і численні архівні джерела. Поширене в українських селах другої половини ХIХ – початку ХХ ст. прислів’я „Як віл да коса, так і грошей киса” (інколи – „В кого віл та коса, в того й грошей киса”), хоча часто-густо й трактувалося в селах Наддніпрянської України на різний лад, однак загалом підтверджувало панування даної морально-звичаєвої норми. У селян-автохтонів Катеринославщини й Херсонщини, а також у середовищі українських хліборобів, котрі мешкали в регіоні Середнього Подніпров’я (нинішні Київщина та Черкащина), зміст цього прислів’я тлумачився з огляду на возвеличення чинника робочої худоби в життєзабезпечуючому виробничому циклі землероба (тут простежується чумацька традиція). В інших місцевостях, зокрема, на більшості території Правобережної України, почасти на Полтавщині та Чернігівщині, малася на увазі абсолютизація ролі фізичної роботи в аграрній сфері. Тобто уявлялося, що, володіючи знаряддями сільськогосподарської праці, навіть безземельним, можна якось дати собі раду, а то й досягти значного матеріального благополуччя[2].

Варто зазначити, що таке розуміння ролі землеробської праці спричинялося не просто збереженням, а домінуванням у світогляді тогочасного сільського простолюду міфологічно-патріархальних уявлень. Згідно з ними, праця, багатство, власність ще сприймалися як дуже близькі, однопорядкові, за своєю сутністю майже тотожні цінності. „Малорос” (тогочасна назва пересічного українського селянина в Наддніпрянській Україні), наприклад, не визнавав власності права на ліс недоторканим, оскільки, на його переконання (зазвичай свідомістю аналітично не акцентованого), „на ліс не затрачено людської праці”. Систематичні й протизаконні вирубки поміщицького лісу чи, скажімо, орендованого сусідом-євреєм чагарника „народ” відповідно також не вважав крадіжкою в „повному значенні цього слова”. Водночас штучні лісові насадження „фіксувалися” уявою хліборобів як чужі. Їх потрави окремими селянами в середовищі односельчан здебільшого (якщо не знаходилося більш „вагомих” контраргументів) осуджувалися[3].

Отже, праця, відносини власності, розуміння їхньої сутності – все це в світогляді селянського загалу все ще позначалося середньовічним традиціона-лізмом. Як і раніше, в другій половині ХIХ – на початку ХХ ст. ця сфера регулюється (принаймні її морально-етичний аспект) звичаєвим правом. Господарем, власником („хазяїном”) вважається той, хто працює на землі, вільно розпоряджається вирощеною на ній продукцією, дає раду господарству. На відміну від російського хлібороба, який на Слобожанщині звичайно мешкав у сусідньому селі, хазяїн в українській селянській родині вважає за норму користуватися правом безконтрольного розпорядження лише стосовно „добром набутого” майна, тобто заробленого чи вирощеного власними зусиллями. Тому батьківський спадок („дідизну”) „малорос” тільки у крайньому випадку віддає під заставу, але в будь-якому разі не може дозволити собі її продати. Таким же чином обмежене його право розпоряджатися майном жінки – „материзною” (посагом); останню без добровільної згоди дружини він не може навіть віддати під заставу. У „внутрішньому змісті” цього звичаю простежується не лише далеке від адекватного пореформеній епосі патріархальне розуміння сутності приватної власності, а й відповідний культурно-політичний анахронізм селянської „душі”, тобто по-своєму цілком логічно обґрунтоване нехтування того юридичного інституту, роль якого в умовах пореформеного розвитку суспільства якраз невпинно зростала.

Назагал йдеться про своєрідний архаїчний демократизм, „правове поле” якого в основному торкається сімейно-шлюбних та сімейно-господарських відносин. Унаслідок його збереження в етнонаціональній ментально-світоглядній системі українського селянства по-своєму гідне місце в родині, як і раніше, посідають усі її члени. Крім належного майнового забезпечення кожного, існує й ефективно діюче право спадковості, і можливість відносно вільно розпоряджатися особистим майном. Щоправда, прискорене поширення в другій половині ХIХ і особливо на початку ХХ ст. розуміння сутності капіталістичної власності в хліборобському середовищі значною мірою формалізує дію цього звичаю. Він ще більше нівелюється в кожному конкретному випадку тим, що громадська думка (зумовлена імперативністю таких притаманних українцям рис менталітету, як родинно-господарський індивідуалізм та жіноча промітність) й далі вимагає рівномірного і „належного забезпечення інтересів жінок та дітей”[4].

Під час поділу землі, худоби та майна між синами „дідизну” батько зазвичай ділить порівну; власноручно ж нажите майно – „батьківщину” – вільний давати кожному синові чи дочці за власним бажанням, має на це право як звичаєве, так і моральне. Оскільки „хазяїн” прагне вчинити „по справедливості”, „по-людськи” (юридичний і моральний аспекти існують в його уяві як щось цілісне, неподільне й разом з тим надмірно емоційне, душевне), то „батьківщина” переважно також ділиться між спадкоємцями рівномірно. Сила традиції, акумульована в усталених рисах менталітету, тут ще повністю зберігає пріоритетність у порівнянні з можливостями, які привносять у життя селянина інноваційні суспільні явища. (Ця норма простежується в колективній свідомості обох поколінь). Заповіт батька поважається й набуває чинності незалежно від того, складений він був у письмовій чи у словесній формі. Водночас, невдоволення котрогось із синів отриманим спадком, залишаючись досить поширеним суспільним явищем, фактично ніколи не викликає в представників молодої генерації хліборобів бажання щось перевіряти, уточнювати або звертатися до суду.

Як і в сусідів-„великоросів”, бездітна вдова в українській селянській родині не є спадкоємицею господарства та майна чоловіка („не заробила”); вона може розраховувати тільки на свій колишній посаг. Коли ж у селянки є неповнолітні діти, її права значно зростають, зрештою вони мало чим відрізняються від прав чоловіка. Щоправда, звичай так і не дозволяв вдові продавати чи в будь-який інший спосіб збувати родинні статки: вона хоч і повноправний, але тимчасовий користувач та розпорядник. З одруженням синів більша частина колишньої „дідизни” та „батьківщини” порівно переходить до них у спадковість. Матері нічого іншого не залишається, як доживати віку біля когось зі своїх дітей. При цьому вона цілком заслужено залишає собі від 1/7 до 1/3 колись спільного багатства. Дочки ж отримують значний спадок тільки в тому разі, коли не мають братів. Звичайно вони виходять заміж, маючи при собі лише посаг (набутий з допомогою батька, матері чи когось із братів), вряди-годи – невелику частину господарства („материзну”).

Як бачимо, в основі традицій, що панували в ментальності українських хліборобів і забезпечували кореляцію статусу та майнових відносин у їхніх родинах, лежав соціальний стереотип пріоритету землеробської (читай – фізичної) праці. Інші чинники, зокрема правове регулювання, попри глибокі ліберально-демократичні зміни в посткріпосницькому суспільстві, й надалі відігравали в уявленнях селян латентно-езотеричну роль. Діяв віковий, але такий близький і зрозумілий „серцю” пересічного українського хлібороба моральний принцип: кожний член родини (у т. ч. й представниці жіночої статі) володів тим, що заробляв, що роками накопичував своєю безпосередньою працею. При цьому повною мірою „поважалася” трудова діяльність попередніх поколінь, а також створювалися етично-психологічні передумови відтворення аналогічного життєвого циклу для потомства.

Аби переконатися, що це саме так, варто лише звернути увагу на „найскромнішу” частину батьківського спадку – доччин посаг („скриню”). Він переважно складався із власне „скрині” (білизни) та „худоби” (ношеного одягу й взуття). У готуванні посагу основну участь брала мати. Передаючи дочці частину власного посагу, вона за особисті кошти купувала також і нові речі. На весіллі батько давав дочці гроші, а інколи, як вже зазначалося, виділяв їй шматок землі. Батьки і часто-густо близькі родичі дарували подружжю молоду худобу, свійську птицю (вряди-годи й землю). Таким чином, вміст посагу в основному віддзеркал