Якщо ми поставимо запитання: «Про що може бути історичне знання?» — відповідь буде: «Про те, що може бути заново програне в істориковій уяві». По-перше, це має бути досвід. Адже про те, що не є досвідом, а тільки простим об’єктом досвіду, не може бути ніякої історії. Так немає і не може бути ніякої історії природи, як її сприймає чи осмислює вчений-природознавець. Безперечно, природа містить і проходить процеси, ба навіть складається із процесів; її зміни в часі є істотними для неї, вони можуть навіть бути (як дехто гадає) усім, що вона має, чи всім, чим вона є, і ці зміни можуть бути істинно творчими — не простими повторами фіксованих циклічних фаз, а розвитком нових порядків природного буття. Але все це ніяким чином не доводить, нібито життя природи є історичним життям чи нібито наше знання про неї є історичним знанням. Єдиною умовою, за якої може бути історія природи, є та, щоб події природи були діями якоїсь мислячої істоти чи істот і щоб через вивчення цих дій ми могли відкрити, які ж то думки вони виражали тими діями, і щоб ми могли самі передумати ті думки. Це така умова, що навряд чи хто стане стверджувати, буцімто вона виконується. Отже, процеси природи не є історичними процесами, а наше знання природи, хоча воно й може нагадувати історію певними поверховими ознаками, наприклад, своєю хронологічністю, не є знанням історичним.

По-друге, навіть досвід не є, як такий, предметом історичного знання. Оскільки він є просто безпосереднім досвідом, простим потоком свідомості, який складається із відчуттів, почуттів та всього такого, його процес не є процесом історичним. Цей процес, безперечно, може не тільки прямо переживатися у своїй безпосередності, а й бути пізнаним; його конкретні деталі й загальні риси можуть вивчатися думкою; але думка, що його вивчає, знаходить у ньому простий об’єкт вивчення, який, щоб бути вивченим, не потребує та й, по правді, не може бути повторно програваним у нашому мисленні про нього. Думаючи про його конкретні деталі, ми пригадуємо наш власний подібний досвід чи входимо з допомогою симпатії та уяви в досвід інших; але в таких випадках ми не програємо повторно досвіду, який пригадуємо чи якому симпатизуємо; ми просто споглядаємо те чи те як зовнішні для наших теперішніх «я» об’єкти, причому нам, можливо, допомагає наявність у нас самих іншого досвіду, що подібний до цього. Міркуючи ж про його загальні риси, ми заходимо в царину науки психології. В жодному із цих випадків ми не мислимо історично.

По-третє, навіть сама думка, у своїй безпосередності унікального акту думки в житті індивідуального мислителя, не є об’єктом історичного знання. Вона не може повторно програватися, а коли б могла, тоді час був би скасований, а історик став би тією особою, про яку він думає, переживаючи заново одне й те саме у всіх відношеннях. Історик не може осягнути індивідуальний акт думки в його індивідуальності достеменно таким, яким він насправді відбувся. Те, що він осягає від того індивіда, є лише чимось таким, що той поділяв з іншими актами думки й насправді поділяв із своїм власним актом думки. Але це «щось» не є абстракцією в розумінні спільної риси, яку поділяють різні індивіди і яка розглядається відокремлено від індивідів, що її поділяють. Це — акт самої думки у її виживанні й оживанні в різні часи в різних людях: раз — у житті самого історика, раз — у житті тієї особи, чию історію він розповідає.

Отже, туманний вислів: історія — це знання індивідуального, — претендує для себе на сферу водночас зашироку й завузьку: зашироку, бо індивідуальність сприйманих предметів, і природних фактів, і моментів безпосереднього досвіду лишається поза межами цієї сфери, і це здебільшого через те, що навіть індивідуальність історичних подій та діячів, якщо вона означає їхню унікальність, так само зостається поза межами сфери; завузьку, бо вона виключає універсальність, а саме універсальність події чи персонажа робить подію, персонаж властивим і можливим предметом історичного вивчення, якщо під універсальністю ми розуміємо щось таке, що переступає межі чисто місцевого й часового існування і має значущість, чинну для всіх людей усіх часів. Туманні, безперечно, й ці фрази, але вони є спробами описати дещо реальне, а саме: той спосіб, у який думка, переступаючи межі своєї безпосередності, виживає та оживає в інших контекстах; а ще ж це — спроби виразити ту істину, що індивідуальні акти й способи з’являються в історії не в силу своєї індивідуальності як такої, а тому що індивідуальність є провідником думки, яка, завдяки тому, що справді була їхньою, потенційно належить кожному.

Про що-небудь інше, окрім думки, історії не може бути. Тож, наприклад, яка-небудь біографія, хоч би скільки містилося в ній історії, будується на засадах, які є не тільки не-, а й антиісторичними. Її межами є біологічні події, народження й смерть людського організму; тож її конструкція — це конструкція не думки, а природного процесу. Через цю конструкцію (тілесного життя людини, з її дитинством, зрілістю й старістю, з її хворобами та всіма випадковостями тваринного існування) сюди-туди ходять, нехтуючи її структуру, припливи й відпливи думки цієї людини та інших, мов морські води крізь каркас загиблого й викинутого на мілину корабля. Чимало людських емоцій пов’язано із спектаклем такого тілесного життя в усіх його перипетіях, тож біографія, як форма літератури, виступає годувальницею цих емоцій і може давати їм стравну їжу, — але це не історія. Знов же, запис безпосереднього досвіду із його потоком відчуттів та почуттів, точно збережених у щоденнику чи згаданих у мемуарах, не є історією. В щонайкращому випадку це — поезія, в щонайгіршому — набридлива самозакоханість, але історією це не може бути ніколи.

Та є ще одна умова, без якої будь-котра річ не може стати предметом історичного знання. Через прірву часу, яка залягла поміж істориком та його предметом, треба з обох країв урвища, як я вже сказав, перекинути місток. Предмет має бути такий, що міг би воскреснути в істориковому інтелекті, а інтелект істориків повинен бути такий, що здатен був би стати прихистком для такого воскресіння. Це не означає, що його інтелект повинен бути якогось особливого типу, що він повинен бути одержимий історичним темпераментом, ані що йому потрібен вишкіл в особливих правилах технічної процедури історії. Це означає, що історик повинен бути саме тією людиною, що створена саме для вивчення цього предмета. Вивчає ж він певну думку, а до цього студіювання входить повторне програвання думки в собі; для того ж, щоб це відбулося в безпосередності його власної думки, його думка повинна бути, так би мовити, попередньо підготовлена до того, щоб стати господинею думки студійованої. Це не передбачає, в технічному розумінні вислову, заздалегідь установленої гармонії між інтелектом історика і духом його предмета; це не є, наприклад, підтвердженням афоризму Кольриджа, що люди є природженими послідовниками Платона чи Арістотеля, оскільки це не розв’язує заздалегідь питання, чи послідовник Платона або Арістотеля таким народжується, чи стає. Людина, котра в якийсь один період свого життя дивиться на певні історичні студії як на непідходящі для себе, бо не може увійти в думку тих, про кого думає, в інший час з’ясує, що вона вже спроможна це робити (можливо, стала спроможною внаслідок цілеспрямованого самовишколу). Але історик, перебуваючи на будь-якій даній стадії свого життя, напевне матиме, і то з різних причин, жвавішу схильність до одних способів мислення, ніж до інших. Почасти це буває тому, що декотрі способи мислення є взагалі (чи порівняно) чужими для нього, а почасти тому, що всі вони занадто близькі йому, й історик відчуває потребу відійти від них в інтересах свого розумового й морального благополуччя.

Коли історик, працюючи супроти схильності свого інтелекту, бо ж від нього вимагається, щоб він студіював такі невідповідні йому предмети, або вони «припадають на той період», що його, як видається його самоошуканому сумлінню, він повинен охопити в усіх його аспектах, — намагається опанувати ту історію думки, куди йому особисто не слід би потикатися, тоді, замість написати історію періоду, він просто повторить викладені іншими зовнішні факти розвитку того періоду: імена й дати, готові звороти описів. Такі повтори можуть бути вельми корисними — але не тому, що вони є історією. Це — висхлі кістки, що, може, котрогось дня й стануть історією, коли хтось зуміє дати їм плоть і кров думки, яка належатиме і йому, і їм. Сказати б інакше: думка історикова повинна виростати з органічної єдності його загального досвіду, бувши функцією цілої його особистості з її як практичними, так і теоретичними інтересами. Навряд чи варто ще додавати, що, оскільки історик є сином свого часу, існує загальна ймовірність того, що його інтереси збігатимуться з інтересами його сучасників. Відомий факт, що кожне покоління зацікавлюється тими відтинками, аспектами минулого (й тому стає спроможним вивчати їх історично), які батькам їхнім видавалися висхлими кістками, позбавленими будь-якого значення.

Отже, історичне знання має за свій властивий предмет думку — не обдумувані, осмислювані речі, а сам акт думання-мислення. Цей принцип служив нам для того, щоб, з одного боку, відрізняти історію від природничої науки (як вивчення даного або об’єктивного світу, відмінного від акту його осмислення), а з другого — від психології як вивчення безпосереднього досвіду, відчуття й почуття, що, хоч і є діяльністю духу, не є діяльністю мислення. Але позитивне значення цього принципу потребує докладнішого визначення. Як багато чи як мало охоплюємо ми терміном «думка»? Термін «думка», як ми його досі вживали у цьому та в попередньому розділах, уособлював собою певну форму досвіду чи духовної діяльності, особливість якої можна негативно описати, сказавши, що вона не просто безпосередня, а тому не відноситься геть потоком свідомості, А позитивною особливістю, що відрізняє думку від просто