„Я вважаю цілком виправданим називати цю сексуальну аномалію „мазохізмом”, – писав Річард фон Крафт-Ебінґ, створюючи нову клінічну категорію у своїй праці „Сексуальна психопатія”, – оскільки автор, Захер-Мазох, часто кладе в основу своїх творів саме цю перверсію, котра до нього не була відома науковому світові як така”. Крафт-Ебінґ, який увів цей термін у 1890 р., не просто запозичив для нього ім’я Леопольда фон Захер-Мазоха; точніше було б сказати, що історії хвороби, описані у багатьох виданнях „Сексуальної психопатії”, свідчать, що на той час Захер-Мазох, через свої опубліковані твори і навіть чeрез особисті контакти, вже досить довго мав певну культову привабливість для людей, котрі впізнавали свої власні сексуальні схильності в його літературних творах. Історія хвороби 114 з восьмого видання 1893 р. описує чоловіка, який прагнув бути „рабом коханої, посилаючись при цьому на „Венеру в хутрі” Захер-Мазоха”. Історія 57 із дванадцятого видання 1903 р. розповідає про чоловіка, котрий уперше почав фантазувати про рабство й бичування ще хлопчиком, коли прочитав „Хатину дядька Тома”; пізніше йому дуже хотілося знати, чи може він сподіватися знайти „садистично влаштовану жінку, таку, як героїні Захер-Мазоха”, і чи можливо отримати сексуальне задоволення, „якщо такі жінки є і якщо мені пощастить (!) знайти таку”. Історія 68 говорить про молодого художника, який відчував найбільше сексуальне збудження, коли стикався з жіночим гнівом, і який „уважав, що лише така жінка, як героїні Захер-Мазоха, здатна його привабити”. Історія 80 описує чоловіка, котрий знаходив особливе задоволення в облизуванні жіночих ступнів; він навіть листувався із Захер-Мазохом і отримував вказівки від учителя.

В одному із цих листів, датованому 1888 р., у верхній частині аркуша (там, де зазвичай буває заголовок), зображено розкішну жінку з гордовитою поставою. Вона тільки до половини прикрита хутром і тримає в руці батога, наче готова ним ударити. Захер-Мазох стверджує, що „палке бажання грати раба” є вельми поширеним, особливо серед німців і росіян. У цьому листі він оповідає про знатного росіянина, який любив, аби його прив’язували й батожили кілька вродливих жінок. Одного чудового дня він знайшов свій ідеал у гарненькій француженці й узяв її до свого дому[1].

Захер-Мазох, безсумнівно, був готовий відповідати своїм шанувальникам і предстати як лідер мазохістського руху, споряджений особливою письменницькою зброєю – відточеним пером, призначеним для демонстрації рубців від батога. Він, схоже, збирав приклади цього явища, аби показати, що його схильність є не якимось індивідуальним дивацтвом, а розповсюдженим, загальним комплексом. Нарешті, відповідаючи обраним чоловікам, які цікавилися, чи їм також пощастить знайти жінку з батогом, котра була б схожа на його літературних героїнь, Захер-Мазох заявляє, що жіночий „ідеал” таки існує, як, наприклад, ота гарненька француженка, яку можна взяти у свій дім. Це був ідеал, що його сам він найяскравіше змалював для читацької публіки у своєму мазохістичному шедеврі – „Венері в хутрі”.

„Ви розбурхали мої найзаповітніші фантазії, – каже Северин, герой повісті, і він же називає основні риси своїх фантазій:

– Бути рабом жінки, вродливої жінки, яку я кохаю, якій поклоняюся!

– І яка за це жорстоко ставиться до вас, – перебила Ванда зі сміхом.

– Так. Яка мене зв’язує і шмагає, яка копає мене ногами у той час, коли належить іншому чоловікові.

– І яка доводить вас до божевілля через ревнощі й примушує зустрітися з вашим щасливим суперником, а тоді заходить настільки далеко у своїй зарозумілості, що віддає вас у його руки, аби він міг дати волю своїй жорстокості. Чому б і ні? Чи така фінальна сцена подобається вам менше?

Я перелякано глянув на Ванду.

– Ви перевершили мої мрії.

– Так, ми, жінки, винахідливі, – сказала вона. – Будьте обережні. Коли ви знайдете свій ідеал, може легко статися, що вона поводитиметься з вами жорстокіше, ніж ви б того хотіли.

– Боюся, що я вже знайшов свій ідеал! – вигукнув я і притулився розпашілим обличчям до її лона”[2].

„Венера в хутрі” показала головного героя у цілеспрямованому домаганні здійснення своїх фантазій, і частина публіки з відповідною перверсією цілком однозначно відгукнулася на ці фантазії та художнє змалювання ідеального партнера. „Венера в хутрі” була опублікована у 1870 р. і принесла авторові не лише загальну недобру славу, але й найважливішого в його житті листа від шанувальниці, Аврори Рюмелін. Ця молода жінка з Ґраца, міста, в якому тоді жив Захер-Мазох, прочитала роман і написала до нього, склавши листа разом зі старшою подругою. „Вона сіла й написала листа настільки безсоромного, що я не вірила, що вона взагалі його пошле – не кажучи вже про те, щоб отримати відповідь”, – згадувала Рюмелін, однак Захер-Мазох відповів одразу ж, повідомляючи, що він прочитав надіслане „із захватом”[3]. Лист до Захер-Мазоха був підписаний іменем Ванди фон Дунаєв, безсердечної героїні „Венери в хутрі”, й Аврора Рюмелін, котра згодом зустрілась із Захер-Мазохом і вийшла за нього заміж, прийняла це ім’я як власне й намагалася жити згідно з ідеалом, який воно означало. Мемуари Аврори, опубліковані після її смерті під назвою „Сповідь Ванди фон Захер-Мазох”, виявилися вражаючим плачем домогосподарки, розпачливою оповіддю про те, як їй доводилося піднімати дітей, ледве зводячи кінці з кінцями, і при цьому весь час пам’ятати, що на схилі довгого дня вона знову повинна вбиратися в хутро, підхоплювати батоги і ставати безжалісним ідеалом свого чоловіка.

Перше захоплення Захер-Мазоха листом від „Ванди фон Дунаєв” було таким сильним ще й тому, що він був переконаний, що його надіслала російська княгиня. Адже образ загорненої в хутро Ванди у „Венері в хутрі”, втілення чуттєвої жорстокості, був характерною слов’янською фантазією. Серед горезвісних владних жінок, чиї імена спливають у романі, від Мессаліни й Даліли до Манон Леско та мадам Помпадур, жодна не згадується так часто й наполегливо, як Катерина ІІ. Коли Ванда з’явилась „у своєму білому атласному одязі і червоній обшитій горностаєм кацабайці”, з напудреним волоссям і в діамантовій діадемі, Северин подумав, що „вона шалено нагадує Катерину ІІ”[4]. Захер-Мазоха вельми цікавила постать Катерини, він увів її у свій твір „Російські придворні історії”, що вийшов незабаром після „Венери в хутрі”. Наприклад, на початку новели „Дідро у Санкт-Петербурзі” Катерина нудиться і ліниво висловлює бажання – хоч би викрилась якась змова проти неї, аби вона могла покарати бунтівників батогами й відрубати голови ватажкам; зрештою (щоправда, без її відома), філософа Дідро, зашитого у мавп’ячу шкуру, приймають за велику мавпу і шмагають батогом, аби він розважав своїми витівками російських придворних. І власне абсолютна влада російської цариці так привабила Захер-Мазоха – подібно як у XVIII ст. вона викликала літературне зацікавлення маркіза де Сада, котрий в „Історії Юлії” зробив її господинею оргії з канчуком у руці.

У „Венері в хутрі” вбрання Ванди оздоблене хутром, і її аксесуари постійно нагадують Северинові у його палкому захваті про Катерину ІІ:

„Нове, фантастичне вбрання: фіолетові російські чобітки, оздоблені горностаєвим хутром, сукня з такої ж тканини, обшита вузенькими смужками й призібрана кокардами з такого ж хутра, короткий облягаючий плащ, так само обшитий і підбитий горностаєм; висока горностаєва шапка à la Катерина ІІ...”[5]

Таким чином, фантазії про Катерину, про Росію і, більш загально, про Східну Європу, стають ґрунтовною хутряною підбивкою для стрижневих фантазій про рабство, шмагання і приниження. Якось Ванда взяла зі собою на місцевий базар Северина:

„Там вона роздивлялася батоги, довгі батоги з коротким руків’ям, такі, якими зазвичай б’ють собак.

– Оці мали би підійти, – сказав продавець.

– Ні, ці надто малі, – відповіла Ванда, затримавши погляд на мені. – Я хочу великий.

– Напевно, для бульдога? – спитав продавець.

– Так, – вигукнула вона, – приблизно такий, якими в Росії карають непокірних рабів”[6].

Отже, Захер-Мазох насправді маніпулює засобами і символами російського варварства, щоб підсилити свої фантазії про романтичну жорстокість і сексуальне рабство. Цей аспект його творів одразу став очевидним для сучасних йому критиків, і „Венера в хутрі”, після її опублікування у 1870 р., була відповідним чином засуджена впливовою газетою „Neue Freie Presse”, що видавалась у Відні. Захер-Мазоха ганили як небезпечного мистецького агента „комунізму” і російського нігілізму.

„Кожен, хто любить свободу і свою країну, повинен усіма своїми силами боротися проти будь-якої спроби посіяти в Німеччині нігілістичні погляди... Якщо він [Захер-Мазох] продовжуватиме гратися у нігіліста, я порадив би йому не лише думати по-російськи, але й писати російською, бо в Німеччині навряд чи знайдеться місце для нього та його творів, як і для російського варварства, від чийого імені Ванда фон Дунаєв батожить своїх коханців”[7].

І справді, Захер-Мазох використовував елементи російського життя, більше того, він грав на страхах і уявленнях своїх сучасників щодо Росії, аби внести збурення у звичні романтичні форми буржуазного вікторіанського суспільства в Європі ХІХ ст. Проте Захер-Мазох наполягав на тому, що його власні схильності були поширені як серед росіян, так і серед німців. Один зі співробітників Крафт-Ебінґа, котрий збирав для нього інформацію, десь на зламі століть повідомляв, що ця перверсія, ймовірно, трапляється досить часто, посилаючись на той факт, що „кожна досвідчена повія тримає у себе якийсь підхожий предмет (зазвичай батіг) для шмагання”, ще він зазначив, що „всі повії стверджують, що є багато чоловіків, котрі люблять удавати з себе „раба