Олександр Погорілий. Макс Вебер і його класична праця.


Попередні зауваження до «Збірника праць з соціології релігії»
Примітки


ПРОТЕСТАНТСЬКА ЕТИКА І ДУХ КАПІТАЛІЗМУ

І. Постановка проблеми
1. Віросповідання і соціальне розшарування
2. «Дух» капіталізму
3. Концепція покликання у Лютера. Завдання дослідження

Примітки


II. Професійна етика аскетичного протестантизму
1. Релігійні засади світського аскетизму
2. Аскеза і капіталістичний дух

Примітки (2) (3)













II. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА АСКЕТИЧНОГО ПРОТЕСТАНТИЗМУ


1. Релігійні засади світського аскетизму

Історичними носіями аскетичного протестантизму (у прийнятому значенні цього поняття) виступають насамперед такі чотири його напрямки: 1) кальвінізм у тій його формі, якої він набрав у ряді країн Західної Європи, завоювавши там панівне становище у XVII ст.; 2) пієтизм; 3) методизм; 4) секти, котрі склалися на базі анабаптистського руху (1). Жоден із цих напрямків не був повністю ізольований від інших, не існувало також і чіткого відмежування їх від неаскетичних реформатських церков. Методизм, який виник у середині XVII ст. всередині державної церкви Англії, розглядався його засновниками не стільки як нова церква, скільки як відродження аскетичного духу в лоні старої церкви. Він відокремився від англійської церкви лише в ході свого розвитку, особливо після переміщення методизму; до Америки. Пієтизм виник в Англії і особливо в Нідерландах на ґрунті кальвінізму і протягом певного часу лишався, незважаючи на деякі незначні розбіжності, пов’язаним з ортодоксальною вірою. Лише наприкінці XVII ст., в період діяльності Шпенера, він злився з лютеранством, зазнавши часткових змін у догматичному обґрунтуванні. Пієтизм залишився рухом всередині церкви, і лише пов’язаний з діяльністю Цінцендорфа його різновид — «гернгутери» (котрі сприйняли від общини «моравських братів» певні відгуки гуситських і кальвіністських ідей) — перетворився, сам того не бажаючи, на свого роду секту — так само, як це трапилося з методистами. На початкових стадіях свого розвитку кальвінізм і анабаптистські секти різко протистояли одне одному, однак у баптизмі кінця XVII ст. позиції їх зблизились, і вже в індепендентських сектах Англії і Нідерландів початку XVII ст. різниця між ними була лише кількісною. Як видно на прикладі пієтизму, перехід до лютеранства теж здійснювався поступово; те ж саме можна сказати \116\і про стосунки між, кальвінізмом і англіканською церквою, яка за своїми зовнішніми рисами і духом найбільш послідовних її прибічників близька католицизмові. Той аскетичний рух, який отримав назву «пуританізму» (2) у найширшому смислі цього багатозначного поняття, в масі своїх прихильників і особливо з боку своїх найбільш послідовних адептів піддавав критиці основи англіканства, проте і тут стосунки загострились лише поступово у ході боротьби. Якщо навіть лишити поза увагою питання внутрішнього устрою й організації, які на даному етапі не становлять для нас інтересу — особливо при такій постановці проблеми, — то й тоді стан справ залишиться тим же самим. Навіть найбільш серйозні догматичні розходження — такі як різні тлумачення вчення про предестинацію і виправдання вірою — переходили одне в одне у найрізноманітніших комбінаціях. Вже на початку XVII ст. такі розходження ставали, як правило, на перешкоді збереженню церковної єдності, однак так було не скрізь. Треба підкреслити, що важливі для нас прояви високоморальної поведінки однаковою мірою спостерігаються серед прибічників найрізноманітніших деномінацій, котрі походять із чотирьох вищеназваних нами джерел або з їх комбінацій. Далі ми побачимо, що близькі за змістом етичні максими можуть бути пов’язаними із зовсім різними догматичними принципами. Навіть найбільш поширена і впливова література, призначена для потреб спасіння душі, перш за все казуїстичні компендіуми різних віросповідань, у ході історичного розвитку впливали одне на одного, внаслідок чого між ними існує багато спільного, незважаючи на очевидну значну різницю у практиці життєвого укладу. Таким чином, може скластися враження, що краще було б взагалі ігнорувати у цих явищах те, що стосується їх догматичних засад та етичних теорій, і зосередитись переважно на їх моральній практиці — у тій мірі, як її можна виявити. Однак це було б все-таки невірним. Відмінності у догматичних засадах аскетичної моральності в ході запеклої боротьби поступово відмерли. Проте первісна віра , в ці догмати не лише наклала сильний відбиток на пізнішу «недогматичну» етику, а й зумовила те, що лише знання первісного ідейного змісту цієї моральності дає можливість зрозуміти, наскільки тісно остання пов’язана з ідеєю потойбічного блаженства, котра повністю володіла свідомістю найчутливіших людей того часу, ідеєю, .\117\ без всепідкоряючої сили якої неможливо було б у той час ніяке моральне оновлення, здатне скільки-небудь серйозно вплинути на життєву практику. Адже цілком очевидно, що нас цікавить не те, чому офіційно вчила та теорія, яку містили етичні компендіуми тих часів, — хоча, безумовно, усе це мало, завдяки впливові на віруючого церковної дисципліни, турботи про спасіння душі і проповіді, певне практичне значення (3), — а зовсім інше, а саме: вивчення тих створених релігійною вірою і практикою релігійного життя психологічних стимулів, які задавали певний напрямок усій життєвій поведінці і змушували індивіда чітко дотримуватись його. Ці стимули значною мірою були зумовлені релігійними уявленнями. Людина того часу замислювалась над суттю абстрактних на перший погляд догматів лише тою мірою, якою ці догмати пов’язані були з практичними релігійними інтересами. У ході нашого викладу нам доведеться зупинитись на деяких догматичних проблемах (4), котрі видаються настільки складними для непідготовленого читача, наскільки легковажними і поверховими — для освіченого теолога. При цьому ми змушені будемо певним чином компілювати «ідеально-типові» наслідки, які випливають із змісту релігійних ідей і які самі по собі в історичній дійсності трапляються досить рідко. Адже якраз тому, що в історичній дійсності неможливо провести чіткої межі, ми намагатимемось визначити специфічний вплив таких ідей, досліджуючи найбільш яскраво виражені форми їх прояву.
Тією вірою (5), навколо якої в XVI — XVII ст. у найбільш розвинених капіталістичних країнах — Нідерландах, Англії, Франції велась запекла політична і культурна боротьба і якій у зв’язку з цим ми приділяємо увагу в першу чергу, був кальвінізм (6). За найбільш важливу догму цього вчення вважалось тоді — і загалом вважається й тепер — вчення про обраність для спасіння. Правда, часто сперечаються, чи це «найістотніший» догмат реформатської церкви, чи лише «додаток» до нього. Судження про істотність певного історичного явища — це або оціночні чи релігійні судження (у цьому випадку істотним вважається те, що становить предмет «зацікавлення» або має якусь стійку цінність), або ж судження, де за істотне вважають те, що завдяки своєму впливові на інші історичні явища є казуально значимим (в такому випадку йдеться про судження, що співвідносять од\118\не історичне явище з іншим). Якщо мати на увазі саме це друге значення, що ми якраз і збираємось робити, і ставити питання про значимість згаданого догмату із точки зору його культурно-історичного впливу, то доведеться визнати, що вона була досить високою (7). Ольденбарневельт, ведучи боротьбу проти цього догмату, зазнав поразки; розкол усередині англійської церкви став неминучим відтоді, як при Якові І королівська влада і пуритани розійшлися між собою і в догматичних питаннях, причому якраз щодо розуміння цього вчення. Взагалі вважалося, що вчення про обраність до спасіння є найбільш небезпечним для державної влади і тому насамперед проти нього спрямовувались головні атаки у боротьбі цієї влади проти кальвіністів (8). Великі протестантські синоди XVII ст., насамперед Дордрехтський і Вестмінстерський (а також ряд менш значних) ставили за головну мету піднести це вчення до рівня канонічної значимості; для незліченних поборників «ecclesia militans»* це вчення ставило надійну опору; воно ж було причиною церковних розколів в XVIII — XIX ст. і бойовим закликом до боротьби за нові великі перетворення. [* Войовничої церкви (латин.)] Пройти повз нього ми не можемо, і, оскільки немає підстав вважати, що вчення про обраність сьогодні відомо кожній освіченій людині, ми насамперед ознайомимось з його змістом, виходячи з аутентичного тексту «Вестмінстерського віросповідання» 1647 p., тези якого з цього питання просто повторюються як в індепендентських, так і у баптистських сповіданнях віри (9).
Розділ 9. (Про свободу волі.) № 3: «Завдяки гріхопадінню людина повністю втратила здатність спрямовувати свою волю на які-небудь духовні блага і на досягнення блаженства; так що природна людина, будучи повністю байдужою до добра і мертвою у своєму гріхові, нездатна з власної волі навернутися до віри чи навіть підготувати себе до цього».
Розділ 3. (Про споконвічне рішення Боже.) № 3: «Бог, проявляючи свою велич, своїм рішенням прирік (predestinated) одних людей до вічного життя, інших же засудив (foreordained) на вічну смерть». № 5: «Тих же з людського роду, хто вибраний до життя, Бог ще до творення світу обрав для спасіння у Христі і вічного блаженства, обрав згідно з вічним і гордовитим наміром \119\ своїм згідно з таємним рішенням 1 доброю волею своєю і робив Він це по своїй чистій і добровільній милості і любові, а не тому, що Його могла спонукати до цього, як причина чи передумова, віра, або добрі діла чи наполегливість у тому і другому, або будь-що інше із того, що притаманне тварним істотам; звершив Він усе це лише завдяк