Про те, що казкою можна лікувати дитячі душі, зранені війною, злиднями, сирітством, Василь Сухомлинський вперше дізнався з творів Януша Корчака. І своїх вихованців він вів «на уроки» до лісу, на берег річки чи до таємничої печери, де разом із ними складав оповідки про справедливість і перемогу добра над злом. Діти ставали спокійнішими і впевненішими, в них засвічувалася віра в те, що не все втрачено, і попереду — сповнене цікавих відкриттів життя. Діти хотіли вчитися. Це була «Школа радості» Сухомлинського.

Василь Сухомлинський — один із найвідоміших педагогів і дитячих письменників ХХ століття. Його ідеї, науково-методологічні розробки, практичний досвід сьогодні втілюються в освітньо-виховних системах європейських країн, Японії, Америки. «Я ніколи в житті не належав собі», — казав педагог. Упродовж 32 років він вів педагогічний щоденник, який став основою для його художніх і наукових творів — понад 40 книг, 600 статей, 1200 мініатюр-казок, притч та новел для дітей. Його твори перевидавали величезними тиражами, а книга «Серце віддаю дітям» вийшла друком 30 мовами світу. Сухомлинський об'єднав ідею всебічного розвитку особистості з ідеєю гармонійного розвитку суспільства. На думку Сухомлинського, головне завдання учителя — зробити так, щоб найважливішим для кожного вихованця стала його потреба в іншій людині. «Вчительська професія, — писав педагог, — це людинознавство, постійне, невпинне проникнення у складний духовний світ людини. Чудова риса — постійно відкривати у людині нове, дивуватися новому, бачити людину в процесі її становлення — один із тих коренів, який живить покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається у людині ще в дитинстві і юності, закладається і в родині, і в школі. Він закладається турботами старших — батька, матері, вчителя, — які виховують дитину в дусі любові до людей, поваги до людини».

Василь Сухомлинський народився на Кіровоградщині і там же, у селі Павлиш, згодом створив свою «Школу радості». Його батько працював столярем і теслярем, майстрував і музичні інструменти. Мама, натрудившись на колгоспній ниві, вечорами розповідала дітям казки. За свідченнями односельців, у цій родині ніколи не карали дітей. Усі діти (троє синів і донька) стали вчителями української мови. Василь закінчив Полтавський педагогічний інститут, вчителював у своєму рідному селі Василівці, а згодом, пропрацювавши шість років директором Павлишської школи, став вихователем класу. Хоча за фахом був філологом, самотужки опанував математику, щоб викладати її «своїм» дітям. «Тридцять років безвиїзної праці в сільській школі були для мене великим, ні з чим не порівнюваним щастям, — писав Сухомлинський у передмові до своєї книги «Серце віддаю дітям». — Що найголовнішим було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей».

У Павлишській школі виховання без покарань стало педагогічним принципом всього учительського колективу. Оцінкою Сухомлинський користувався як винагородою за працю, а не як покаранням за лінощі. Він, як і Януш Корчак, закликав поважати «дитяче незнання». «Виховання без покарання — це не вузько шкільна справа, — говорив педагог. — Це одна з найважливіших проблем... перебудови суспільства, його найтонших і найскладніших сфер — людської свідомості, поведінки, взаємовідносин». Сухомлинський створив власну педагогічну школу, переймати її досвід на Кіровоградщину їхали звідусіль. Так, він писав про комуністичне виховання. Але передовсім — про серце. І, як переконана директор Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Марія Барна, «дуже помиляються ті, хто вважає Василя Сухомлинського педагогом радянського періоду: радше це вчитель на всі часи. Просто Василь Сухомлинський у той період жив і працював, і, зважаючи на вимоги тодішньої ідеології, щоб надрукувати свої твори, змушений був адаптовувати їх певним чином. Наприклад, пишучи про християнське чи родинне виховання, повинен був називати його комуністичним. Але не зрозуміти цього може хіба та людина, яка глибоко не вчитується у твори Сухомлинського, а тільки гортає їх. Вдумайтеся у фразу «Серце віддаю дітям» — нею сказано все. Таким має бути вчитель».

«З болем бачиш, як навіть у знаючих свій предмет учителів виховання іноді перетворюється на жорстоку війну тільки тому, що ніякі духовні нитки не зв'язують педагога й учнів, і душа дитини — застібнута на всі гудзики сорочка, — писав Сухомлинський. — Головна фігура школи — це вихователь первинного дитячого колективу — класного колективу. Він і вчитель, що дає учням знання, і друг дітей, і керівник їхнього багатогранного духовного життя. Навчання — це тільки одна з пелюсток тієї квітки, яка зветься вихованням у широкому сенсі цього поняття. У вихованні немає головного і другорядного, як немає головної пелюстки серед багатьох пелюсток, що створюють красу квітки».

Джерело



Закон України «Про освіту» визначає, що мета освітнього процесу в державі — всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства. У національній програмі «Освіта (у XXI столітті)» йдеться про необхідність утвердження ідеалів правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей. На цих же позиціях вибудувана найновіша освітянська доктрина, яку сьогодні обговорюють в Україні.

А сучасний вчитель? Яким він має бути сьогодні? Які ідеали йому сповідувати, коли життєва практика ставить під сумнів ідеали гуманізму, віддаючи перевагу силі й спритності? За якими законами він мусить жити й працювати, аби не зрадити ані своєї професійної честі, ані покликання педагога?

Про значення творчої спадщини всесвітньо відомого вчителя В. Сухомлинського в контексті цих проблем своїми роздумами ділиться народний депутат України, керівник депутатської групи «Трудова Україна» у Верховній Раді України, кандидат історичних наук Ігор Федорович ШАРОВ.

— Шановний Ігоре Федоровичу, наша розмова з вами про видатного педагога Василя Сухомлинського не випадкова. По-перше, ви теж за освітою педагог. А по-друге, ви — земляк знаменитого вчителя. Зрозуміло, в короткій бесіді немає можливості охопити всього, що залишив нам Сухомлинський. Отож, на що б ви звернули увагу?

— Творча спадщина Василя Сухомлинського — багатогранна і надзвичайно щедра. Він — автор понад 40 книг, понад 600 статей, 1200 казок та оповідок для дітей. Його праці перевидавалися величезними тиражами, а його головна книга «Серце віддаю дітям» побачила світ 30 мовами світу.

Наш час можна назвати часом глобального переосмислення сенсу життя і підбиття підсумків. Може, через те, що закінчилося бурхливе ХХ століття, а може тому, що починається нове, сповнене таємниць, тисячоліття? І починається воно демонструванням майже первісного культу сили та насильства. Власне, після подій 11 вересня у Сполучених Штатах Америки думки В.Сухомлинського про людину як найвищу цінність сприймаються з новою силою актуальності.

Особлива заслуга Василя Сухомлинського полягає в тому, що він одним з перших вітчизняних педагогів вдало об’єднав ідею всебічного розвитку особистості з ідеєю гармонійного розвитку суспільства. Він постійно наголошував — навчально-виховний процес покликаний зберегти функціональну єдність, якою природа наділила кожного з нас: душу, дух, тіло.

Роботи Василя Сухомлинського дають особливий матеріал в аспекті гармонізації сімейного виховання учнів. Навіть побіжного погляду досить, щоб зрозуміти основну дилему, яку вирішував учитель-патріот у родинах павлиських селян: або подолання анархії в сімейно-шкільному вихованні молоді, або поступовий розпад існуючих соціальних відносин, як мінімум, на рівні селища. Але ж це загроза для держави!

— Багаторічний досвід вченого-теоретика і вчителя-практика дав можливість Василю Олександровичу вибудувати концепцію-засторогу, концепцію-попередження цієї особистісної і суспільної драми...

— Так, справді. Поставивши проблему, актуальну на всі часи, Василь Олександрович доводить, що гармонійний всебічний розвиток можливий лише там, де два вихователі — школа й сім’я — діють одностайно, поділяють одні й ті ж переконання, виходячи з тих самих принципів.

При цьому не допускається розходження ні в меті, ні в суті, ні в засобах виховання.

З учителями Павлиської школи Василь Олександрович вибудував таку систему роботи з батьками, яка допомогла їм оволодіти основами батьківської педагогіки, мистецтва виховання. Згадаймо, чи не вперше в державі там діяла школа для батьків, де проводилися лекції та бесіди з педагогами та психологами, спрямовані на практику виховання.

Сухомлинський наголошував на тому, щоб батьки були вимогливими до самих себе, оскільки там, де немає мудрості, де батьки самі не виховані, їхня любов може понівечити дитячу вдачу. Мене вражає глибоке передбачення Василем Олександровичем згубних наслідків деформованої батьківської любові. Пам’ятаєте, любов-замилування без серйозного передбачення перспективи, чи любов-деспотизм із вічним повчанням і завищеною вимогливістю. Або ж любов-відкуп, коли матеріальне забезпечення дитини знімає інші проблеми з батьків. А справжня батьківська любов, на думку Василя Олександровича, полягає в тому, щоб навчити дитину бачити, відчувати, розуміти й переживати те, що вона живе серед людей і відповідальна перед ними за свої вчинки. І знаєте, що важливо: у спектрі моральних цінностей родинного виховання для нашого земляка центральною дійовою особою була мати. Культ матері в духовному житті школярів передбачав виховання у дітей поваги, любові, шанобливого й турботливого ставлення до неї, благоговіння перед нею. Але при цьому культ матері забезпе