РОЗДІЛ I
Частина 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Частина 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . 5
Частина 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
Частина 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . 13
Частина 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . 14
Частина 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

РОЗДІЛ II
Частина 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
Частина 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . 22
Частина 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . 24
Частина 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
Частина 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

ПРИМІТКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . 33








Читацькій аудиторії
Тараса Шевченка в 1837-1845 рр.,
співтворцям поета-пророка —
присвячує автор.





I

1
У Вільні Т.Шевченко здобув два досвіди: по-перше, ступив на шлях професійного вишколу — пройшов науку під керівництвом справжніх малярів, а по-друге, відкрив людську гідність у собі і вперше зустрівся з національною проблемою, що опісля переродилася в нього у концепцію національної гідності.
Взимку 1829-1830 р. у Вільні перебував відомий маляр-портретист Франческо Лампі, в якого пані віденського вищого світу замовляли свої портрети. Серед них була і Софія, жінка Павла Енгельгардта, власника Шевченка, яка, знаючи про малярський талант Тараса, вирішила використати нагоду і виховати собі власного портретиста. Тараса трохи причепурили і наказали ходити на лекції. Отже шістнадцятилітній Шевченко мав змогу дістати основи малярства від майстра світової слави. Він мусив справити позитивне враження на Лампі, бо той перед від’їздом до Відня поручив Тараса своєму віленському колезі Янові Рустемові (1762-1835). За походженням вірменин зі Стамбула, він був відомим /4/ професором малюнку Віленського університету 1. Отого вчителя, у якого Тарас працював до кінця свого перебування у Вільні, він пізніше, на вигнанні, прихильно згадував у листі (від 10 лютого 1855 р.) до свого польського друга Бронислава Залєського:

Ти питаєш мене, чи можеш узяти пензель і палітру: на це відповідати Тобі й радити досить мені тяжко, бо я давно Твоїх рисунків не бачив, і тепер можу Тобі те тілько сказати, що мовляв колись учням своїм старий Рустем, професор рисування при бувшому віленському університеті: «Шість років рисуй і шість місяців малюй, і будеш мистцем». І я вважаю раду його за слушну: взагалі недобре передчасно за фарби братись. Перша умова малярства — рисунок і круглота, друга — колорит. Не здобувши твердості в рисунку, братися за фарби — це все одно, що вночі шляху шукати 2.

Портрет і рисунок, вивчені Шевченком у Вільні, лишилися до кінця його життя найбільш досконалим виявом мистецької творчості.
Але на час його перебування у Вільні припадає ще важливіший (з точки зору нашої теми) здобуток Шевченка. Як багато поколінь студентів перед ним і після нього, він — тоді шістнадцяти-сімнадцятилітній — щоб вивчити чужу країну і культуру, заприязнився з дівчиною-полькою Ядвигою (Дзюня, Дуня) Гусіковською (Gąsikowska). Вона походила з Варшави, але по смерті батьків жила в тітки у Вільні. Хоч Дуня працювала швачкою, вона була грамотною і цікавилась тодішнім бурхливим культурно-політичним рухом студентства. А це були дуже вагомі роки польського національного відродження. Вільно — батьківщина Адама Міцкевича — лише кілька років тому пережила страшний розгром. Членів товариства філоматів і філаретів заарештували та вивезли отой цвіт молоді углиб Росії. Міцкевич мусив покинути свій край. Але тепер вибухнуло повстання у Варшаві, і вся молодь Вільна була охоплена системою агітаційної сітки. Дзюня за традицією польської жінки відмовилася вживати іншої мови як польської. Це ж змусило Тараса вивчити польську мову, що опісля дуже йому придалося. Під керуванням Дзюні він зачитувався /5/ творами Міцкевича та польською революційною літературою. Вони простудіювали разом також деякі писання історика й публіциста Йоахима Лелевеля.
Дзюня була бідною, як і Тарас, але — це тільки тепер стало йому ясно — вона мала основну людську цінність: волю. Вона не була кріпачкою, вона була вільною. «Я [тоді] уперше прийшов до думки, — так опісля розповідав Шевченко своєму другові-добродієві маляреві Іванові Сошенкові, — чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші свобідні верстви».3 Детронізація царя Миколи I як польського короля зробила перший прорив у властивому для кріпака, яким був Шевченко, пресекулярному міфі православного і династичного легалізму. Він зрозумів, що цар — це чужий сатрап, і що Росія — це поневолювач народів. Тарас уперше почув і збагнув лозунг польських повстанців «За нашу і вашу свободу» і опісля застосував його до української дійсності 4.
Тарас на все життя зберіг добру пам’ять про Дзюню. У своєму «Журналі» 5 вересня 1857 р. він записав: «Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, як молилась у цій церкві» 5.




2

Санкт-Петербург 30-их та початку 40-их років XIX ст. був ще справжнім культурним та інтелектуальним центром великої імперії, що притягав творчі енергії. Трагічна доля невдалих революціонерів-декабристів (із 1825 р.) ще залишалася свіжою в пам’яті: не було, мабуть, родини серед аристократичного Санкт-Петербурга, член якої не був би або розстріляний або засланий на Сибір. Творчість Пушкіна, що тільки недавно загинув у безглуздому двобої, як і сміх Гоголя були й надалі темами столичних салонів.
До столиці «слов’янської» імперії дійшов у той час рух чеського слов’янофільства Вацлава Ганки, Павла Шафарика 6 та Яна Коллара. У своїй початковій стадії він викликав захоплення, /6/ правдиве співчуття, зацікавлення усіма слов’янськими мовами й літературами, словом — він тоді ще не був використаний царською бюрократією і ще не здегенерувався, як це сталося пізніше, до концепції злиття в обіймаючій всіх слов’ян російській тиранії.
Не дивно, що магія імперської столиці притягала й чужих митців та науковців усіх родів, які надіялися зробити гам велику кар’єру. Ми побачимо відмінність і велич Шевченка. Замість того, щоб робити особисту кар’єру, він використав Петербург як арену для виходу України як діючого чинника на ній. І це зробив він свідомо, як побачимо нижче, — жертвуючи своєю блискучою кар’єрою художника.
Ми не знаємо, як пройшов перший рік Тараса у Петербурзі (1831), як він давав собі раду з чужою йому російською мовою, відмінними звичаями та чужим оточенням 7. Наші все .ще досить скупі інформації починаються тільки з другого року перебування Шевченка в імперській столиці. Годі його власник законтрактував Шевченка на чотири роки (1832-1836) до «живописних дел цехового мастера» Василя Ширяєва 8. Дмитро Антонович слушно звернув увагу на те, що Ширяєв, про якого тепер відомо, що він був випускником Арзамаської художньої школи академіка О. Ступіна і вчився в рисувальному класі Товариства заохочування художників у Петербурзі, з легкої руки пізнішого Шевченка-академіста часто недооцінюється шевченкознавцями як митець-декоратор. Д. Антонович пише:

[Майстерня Ширяєва] об’єднувала і майстерство артиста і техніка-маляра, як це було в старі часи добрих мистецьких традицій, в часи фрескістів і декораційних майстрів, часи, коли такі майстри, як Рафель, не вважали дня себе за пониження розписувати орнаментами лоджії Ватикану. Отже, майстерня Ширяєва була мистецько- декоративною майстернею, що компонувала розписи стін та плафонів, виготовляла трафарети й виконувала саме малювання. З автобіографічної повісті Шевченка знаємо, що «для всіх орнаментів та арабесків, що оздоблюють плафон Великого Театру, рисунки» зробив Шевченко. З іншого її місця довідуємося, що іноді проекти орнаменту робив Шевченко, а сам Ширяєв з тих проектів витинав трафарет. Розуміється, під час більших замовлені, Ширяєв мусив наймати для /7/ технічної допомоги і простих малярів [...]. Пізніше Шевченко звисока називає Ширяєва «цеховим майстром», і в цьому терміні «цеховий» чується певна погорда, мовляв — «ремісник». Треба мати на увазі, що саме в добу академізму в артистів було звичаєм відмежовуватися від ремества, проводити різницю між артистом і ремісником, між мистецтвом і ремеством, і ознакою хорошого тону для артиста було цуратися ремества і погорджувати ним 9.

Крім тієї практики у прикладному мистецтві Шевченко дістав у Ширяєва посмак історії мистецтва та художнього читання.
Справа в тому, що Ширяєв дозволив йому читати свій примірник багатотомної енциклопедії античного світу та його мистецтва. Це був російський переклад твору Жана-Жака Бартелемі Подорож Анахарсиса Молодшого по Греції.
Ширяєв мав свояків і знайомих студентів Академії мистецтв. Вони в його домі періодично влаштовували скромні літературні вечірки. Один з них, портретист Іван Зайцев (1805-1890), був сином кріпака з України. Він залюбки читав на тих вечорах уголос поезії Василя Жуковського та Олександра Пушкіна. Ось що пише Зайцев про це у своїх спогадах:

Я нерідко бував у Ширяєва, і ми розмовляли вечорами, іноді я в нього читав і декламував творн Пушкіна і Жуковського. В той час у сусідній кімнаті, біля розчинених дверей, завжди стояли двоє хлопчиків, років шістнадцяти-сімнадцяти, учні хазяїна, які були в нього на побігеньках [...] Все, що я читав, хлопчики слухали дуже уважно. Чому ж, запитають добрі люди, я розповідаю так докладно про якихось хлопчиків? Тому, відповім я, що один з них став згодом улюбленим малоросійським поетом, — то був Тарас Шевченко 10.
Так виглядало впровадження Тараса у російську літературу та у мистецьке читання. Іван Сошенко (1807-1876), студент Академії мистецтв, на сім років старший земляк Тараса (родом з Богуслава), зустрів його у липні 1835 р.11 у Літньому Саду. Він заопікувався талановитим хлопцем і вел