Оброблене і витончене мовно-стилістичне оформлення настільки необхідне ораторові, що без нього ніхто не може вважатися оратором, хоч би був озброєний всілякою освітою. Без такого оформлення даремно підбирати і розташовувати матеріал, бо слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й неначе повзає по землі, і що більше, навіть здається мертвою.
Тому найменше треба слухати тих, які під прикриттям побожної простоти тікають від чесної праці та винахідливості, думають, що християнський оратор менше повинен дбати про досконале викінчення промови. Безглуздість цього твердження можна побачити на їх власному прикладі. Коли вони почнуть говорити про речі великі та божественні, то здається, що вони говорять по-мужицьки або в корчмі лимарям розказують байки. Бо найбільше позбавлює поваги занедбаний ораторський стиль.
А щоб одним словом виразити його достоїнства, то скажемо, хоч це ясно кожному, що з ним тісно зв’язані поняття «ораторське мистецтво» і «оратор». Мовно-стилістичне оформлення полягає в тому, щоб матеріал, який ми талановито підібрали і розважливо розташували в певному порядку, оформити найдобірнішими словами і вишуканими формами речень. Щоб у цьому досягти успіху, оратор повинен мати такі чотири достоїнства, тобто, щоб говорив по-латині, ясно, вишукано, відповідно. Про ці ознаки скажемо окремо, але пригляньмося найперше до порядку розділів книжки. /90зв./




РОЗДІЛИ ЧЕТВЕРТОЇ КНИЖКИ:

I. Що означає говорити по-латинськи.
II. Що означає говорити ясно.
III. Про ритмічну прозу і, насамперед, як виголошується багатьма словами те, що можна сказати декількома.
IV. Про періоди і, передусім, про суть, різновидності і частини періодів.
V. Про витонченість періоду і, особливо, на що треба звернути увагу в окремих його членах. \242\
VI. Про витонченість періоду, яку можна побачити в сполученні його членів.
VII. Про вживання періодів, членів і ком (синтагм) у промові та про різноманітність їх поєднання.
VIII. Про мовні фігури, що сприяють красномовству.
IX. Про мовні фігури, що служать для розваги.
X. Про мовні фігури, що впливають на збудження почуттів.
XI. Про вживання мовних фігур у трьох видах стилю.







Розділ перший
ЩО ОЗНАЧАЄ ГОВОРИТИ ПО-ЛАТИНСЬКИ

Під поняттям «говорити по-латинськи» не треба розуміти, що красномовство властиве тільки латинській мові. Оратор може користуватись будь-якою мовою, але це повинна бути чиста, правильна його рідна мова. Бо як Ціцерон («Про оратора», кн. II) найкращим способом мовлення називає «говорити по-латинськи», /91/ так Арістотель («Риторика», кн. І, розд. 3) називає «ελληνιξείυ» тобто говорити по-грецьки. Звідси ясно, що мовно-стилістичне оформлення здійснюється в тій говірці, на підставі природних властивостей тієї мови, якою пишеться промова. Ось ті особливості, які треба зберігати в будь-якій мові, щоб не допускати помилок:
по-перше, зміст окремих слів;
по-друге, їх побудова;
по-третє, властивість мови або рідний звичай мовлення;
по-четверте, правильна вимова.
1. Якщо йдеться про окремі слова в латинській мові, то треба докласти найбільших зусиль, щоб не вживати інших, а тільки латинські слова, за винятком слів грецького походження, яких вживали античні автори, і ті слова в наслідок довгого вживання закріпились і неначе здобули там право громадянства. Такими є, наприклад, численні грецькі слова, що прийшли до римлян з мистецтвами і науками.
Сюди належать і ті слова, що з христовою вірою найперше поширилися на Сході (Азія також навчилась говорити по-грецьки), прийшли на захід, і їх не треба відкидати, як: християнин, ортодокс, католик, ангел, апостол, Євангеліє еклезія [церква] і т, д. Те саме треба думати і про деякі єврейські слова, як: херувим, серафим 1, Саваоф 2 і т. д.
Бо деякі з новіших ораторів так забобонно дбали про чистоту латинської мови, що стали майже смішними, боячись \243\ вимовляти церковні слова. Це, передусім, Христофор Ліготій 3, який називає церкву «республікою», а апостолів — «дванадцятьма мужами». За винятком згаданих слів, не слід вживати в промові як грецьких, так і іншомовних слів. Це було для стародавніх римлян таким святим, що Цезар, як передає Светоній, раніше вибачився перед сенатом, ніж вимовив слово «монополія».
2. А щодо побудови слова, то оратор буде найбільше турбуватися про те, щоб не наштовхнутись на підводну скелю граматиків. Я маю на думці варваризми і солецизми.
Адже і в оратора гидким /91зв./ буде те, що ганять поети. Тільки деякі еллінізми, тобто певні грецькі конструкції, дозволяються історикам, як також і поетам, наприклад, Горацій (кн. З, ода 13, с. 13):
«Будеш також і ти славним з джерел», і Вергілій («Енеїда», 4, с. 569):
«Жінка — це змінне щось завжди і різне...» Так і Курцій (7, 18): «Розтягнувшись всюди на бездоріжжях шорстких скель».
Але щось подібне навряд чи коли-небудь дозволяється ораторам. Та найбільше треба дивитися на властивість латинської мови, тобто які слова з якими можуть поєднуватися і що об’єднані означають. А це полягає не в самій побудові, а в певному способі і порядку сполучення слів, який властивий рідній мові. Слова, об’єднані у певному порядку, в одній мові мають свій тонкий смисл, а в іншій, об’єднані в такому самому порядку, не мають його, наприклад: «Хай боги це обернуть на добре», коли бажаємо комусь добра. «Надати ім’я військовій службі», тобто стати воїном. «Бути комусь на серці», тобто хтось чимсь турбується. «Мати серце», замість бути розважним. «Мати ніс (нюх)», замість бути кмітливим у підозрюванні. «Чути добре або погано», замість мати добру або погану славу. «Накладати на когось», замість обманути, і інші нескінченні приклади. Якщо ти це перекладеш дослівно на рідну мову, це буде смішним і не означатиме нічого.
Важко сказати, як багато людей страждають від цього недоліку. Вони часто рідний вислів перекладають на латинь і пишуть промову, якої навіть сам Ромул «е пізнав би, що вона складена латинською мовою. Отже, цього треба уникати. Треба твердо знати слова, прислів’я, ідіоми латинської мови, а цього не можна досягти інакше, хіба тільки наполегливим читанням античних авторів. /92/ Передусім треба брати до уваги таких авторів, що славилися б в Італії до імператора Тіберія 4, бо пізніше чистота і чар латинської мови вже почали псуватися.
Якщо хто шукає всебічного досвіду, достатнього для всякого змісту латинської мови, то хай читає авторів з окремих галузей. \244\
Військову лексику і цілі вислови хай бере у Тіта Лівія, Саллюстія, Юстіна 5, Цезаря, Курція та інших античних істориків, але особливо у Вегеція, що написав твір «Про військове мистецтво».
А те, що стосується землеробства і сільського господарства, хай черпає в Колумелли й Варрона, щодо медицини — в Цельса 6, до архітектури — в Вітрувія, а про все інше дізнається з книг Марка Туллія Ціцерона.
Крім того, Альдус Мануціус 7, йоанн Фоссіус, Адріг Кардіналі 8 та інші новіші автори написали книги про властивість і виняткову вишуканість латинської мови, що дуже допомагають початківцям.
3. Властиво латинська вимова вже загинула, її вчаться від матерів, і вона живе в самій батьківщині, і коли та гине, гине й вимова. Чужинці досконало не володіють нею, бо вживання латинської мови (особливо через варварство вандалів 9, лонгобардів 10 і готів 11) геть зникло в Італії і залишилося в книжках, а водночас із цим пропала також і правильна вимова слів, і тепер вони вимовляються різними народами по-різному. І хоч Юст Ліпсій у виданій на цю тему книжці намагається відновити античну мову, то все ж таки висміюють того, хто вимовляє латинські слова правильно, але інакше, ніж усі. Тому треба зберігати місцевий звичай і вимовляти на лад тих, за якими слуга божий вимовляє латинські слова. Тільки часокількість не підлягає сумніву і повинна зберігатись старанно. Вона набувається, передусім, під час читання поетів та співання пісень. /92зв./
Треба сказати, що найкращою вимовою у нинішніх живих народних мовах є та, яку приймають усі люди, що користуються тією мовою. Підтвердження цього можна взяти у тих, які рідні слова вимовляють неправильно, навіть всупереч своїй волі, хоч вони самі ніколи не користуються цією вимовою у своїх листах або інших письмових творах. Повсякденною практикою вони підтверджують, що їхня вимова погана.
А оскільки кожна мова псується від сусідства з іншою, то здебільшого найкращою є вимова в містах, котрі знаходяться в центрі того народу.
Тут варто знати, чи, промовляючи якоюсь мовою, треба вживати без зміни слова іншої мови чи навіть вплітати цілі речення. Думаю, що це можна робити в листах і бесідах. Зокрема Ціцерон листи, які адресував передусім Аттіку 12, часто прикрашає грецькими словами. Але в промовах та історії цього взагалі не треба робити, бо на це немає жодного прикладу. Та, зрештою, і в листах не треба вживати будь-яких слів і речень, а тільки ті, що почерпнуті з творів якогось автора або є прислів’ям, і то дуже рідко. \245\
Годі й казати, як часто такими прикладами рясніє польське красномовство. Бо поляки тільки на тому базують мистецтво красномовства, щоб промова була насичена щонайчисленнішими латинськими, італійськими, французькими та іншими чужомовни ми словами. А хто робить інакше, того вони приймають зі сміхом та реготом (хоч вони й самі смішні) як неосвіченого. Тому більшість з них складає промову, яку не можна назвати ні латинською, ні польською.
І справді, з самих поляків /93/ мужі солідної освіти також дуже сильно ганять тих базік і не називають їх красномовни\246\ ми (на що вони мають претензії), а напівварварами і руйнівниками мови. Ось що викладач латинської та польської мов, єзу