Дар красномовності, чи назвати його доблестю чи силою, то все одно, завдяки йому, на нашу думку, прославляються імена авторів. Бо хоч душа людини є настільки потаємною й настільки мінливою, що жодною силою її не можна ані розгадати, ані зрозуміти її, та, однак, ораторське мистецтво її розкриває. Адже ж оратор перевищує справді інших людей красою ораторського слова настільки, наскільки люди перевищують тварин. Уже це одне мистецтво збудження почуттів у людини поставило оратора якимсь чином понад людське покликання. Божественною справді справою здається така сила проникати в людську душу, що ти, наче рукою, тягнеш людину й схиляєш її у різні боки: виховуєш, змінюєш, спонукаєш до любові, заставляєш ненавидіти, стримуєш страх, збільшуєш радість і впливаєш іншими видами емоцій. Саме у цьому сила й могутність оратора. Саме вона дає можливість не тільки переконувати когось, а й робить його переможцем і тріумфатором. Завдяки їй, гадаємо, промови Ціцерона, Демосфена та інших мали великий і подиву гідний вплив. Ось чому не якийсь інший, а тільки цей бік красномовства я постараюсь з’ясувати якнайстаранніше. Про почуття написано вже чимало, тому я лише найкоротше викладу суть справи.



РОЗДІЛИ П’ЯТОЇ КНИЖКИ:

I. Суть, походження та види почуттів.
II. Розгляд двох основних правил збудження почуттів.
III. Про почуття любові, прагнення, турботи та тривоги.
IV. Про надію та впевненість.
V. Про благородну ревність.
VI. Про почуття радості.
VII. Про жарти та дотепи.
VIII. Про почуття другого класу, передусім, про ненависть, гнів і обурення.
IX. Про смуток, співчуття і втіху.
X. Про страх, або жах і розпач.
XI. Про заздрість.
XII. Про почуття сорому або сором’язність. /122/ \286\






Розділ перший
СУТЬ, ПОХОДЖЕННЯ ТА ВИДИ ПОЧУТТІВ

1. Почуття — це збудження чуттєвої душі, яке викликане уявою про добро або зло. Таке визначення повне, хіба тільки вимагає пояснення термін «чуттєва душа». Запам’ятай, отже, що філософи вказують на три властивості життя: вегетативність, що дає життя кожній речі й силою якої ця річ збільшується та зростає; чуттєвість, що є в органах зору, смаку, дотику і т. п., і дар мислення, який дає змогу живій істоті мислити, створювати судження та робити висновки. Усі ці три риси не властиві кожній речі: у рослин — одна вегетативність; у тварин, які позбавлені розсудку, — вегетативність і чуттєвість, а в людині, як найдосконалішій істоті, містяться всі три. Отже, почуттям називається збудження чуттєвої душі, — це не значить, що в людині злились три душі, а що одній і тій же душі, здатній відчувати, притаманні ці три особливості. У речі, яка позбавлена органів чуття, не виникають почуття. Так, наприклад, квіти, дерева не відчувають ні болю, ні радості, а ми його відчуваємо; про перших це говориться тільки метафорично.
Небесні духи, як нам відомо, не зворушуються жодними емоціями, а насолоджуються вічним спокоєм. Отже, вважаємо, що місцем виникнення цих емоцій є чуттєва душа.
2. Почуття (affectus), якщо розглядати його назву, то вона виводиться від дії (afficiendo) того предмета, що певним впливом викликає в людині хвилювання, по-грецьки παυος, що по-латинськи звучить passio: підлягання дії, страждання, адже ж хто хвилюється, той страждає.
Першопричиною почуттів є сам бог, творець природи, який заклав у людській природі основи різних переживань, створив відомі вологості, що по-різному випливають з чотирьох елементів 1, наділив їх певними властивостями, і зробив це не без мети, як усе інше, тому, що почуття € немовби збудниками доблесті, хоч ми часто ними зловживаємо. Творцем чуттєвих органів є сам бог, а хвилювання, що виникають у цих органах, породжуються, звичайно, двома чинниками: першим, що поза нами, як, наприклад, божество, демон, людина або щось інше, і другим, нам вродженим, це уявлення про добро чи зло, як видно з визначення. Пізнаючи добро або зло, зворушуємось тим чи іншим почуттям. \287\
Про першоджерело почуттів різні автори говорять неоднаково. На мою думку, джерелом усіх почуттів є любов, що дає початок усьому. Ось чому, наприклад, ми ненавидимо те, /123зв./ що, на наш погляд, шкідливе для нас. Шкідливе ж бо стоїть нам і нашому добру на перешкоді, а добра кожен собі бажає, бо любить себе. Також і інші душевні хвилювання зводяться до любові.
Коли розглянемо особливості почуття любові, легко пізнаємо види почуттів. Є дві властивості любові: бажати добра і не бажати зла. Тому, оскільки породжується гнів, і оскільки всі почуття грунтуються на «бажанні чи небажанні чогось», то вони наче обертаються на двох завісах і їх легко можна звести, на нашу думку, до двох видів. Перший вид стосується прагнення до чогось, і йому властива схильність до погоні за бажаним, а другий, спрямований на відвернення душі від чогось, характеризується схильністю уникати небажаного. Отже, коли користуємось першою властивістю любові, то ми любимо, прагнемо, надіємось, радіємо з того, що, здається, веде нас до певних речей; коли ж другою — то ми відвертаємось, гніваємось, обурюємось, боїмося, співчуваємо, соромимось, втрачаємо надію, відчуваємо біль, чого, очевидно, уникаємо, як це ясно дослідникові. Тут, отже, подаю два класи почуттів.
Перший клас почуттів: любов, прагнення, занепокоєння, або тривога, надія чи впевненість, задоволення, або втіха, або радість.
Другий клас: ненависть, страх, розпач, гнів, обурення, смуток, сором, співчуття. Ці емоції особливо необхідні для оратора у веденні справи, і про них ми поговоримо в цій книжці спочатку в загальних рясах, а потім про кожну зокрема.






Розділ другий
РОЗГЛЯД ДВОХ ОСНОВНИХ ПРАВИЛ ЗБУДЖЕННЯ ПОЧУТТІВ

Перше: оскільки емоція (як кажуть філософи) викликається частково величиною речей, а частково їх безпосереднім впливом на орган зору, то запам’ятай правило: щоб зворушити слухачів, говорячи про якусь річ, треба сказати, що вона з даного роду речей найбільша. /124/ Її ти (якщо дозволяє її природа) опиши і зобрази так, наче б то можна було її \288\ побачити очима. Перше досягається шляхом ампліфікації, а друге — описом, про що вже було досить нами сказано. На цьому, наче на двох завісах, грунтується все мистецтво збудження почуттів, а про те, що треба збільшувати, а що описувати, ще скажемо там, де йтиметься про кожне почуття зокрема.
Друге правило належить Квінту Фабію 2, людині великого розуму. Це правило приймають та схвалюють всі вчителі, а тому що воно дуже правильне і необхідне для такого роду справи, то годиться передати його прекрасними словами самого письменника. Він, говорячи про збудження емоцій, пише так (кн. V, розд. 3): «Якщо б годилося мені йти за відомими правилами, то я досить зробив для цієї частини, не залишаючи нічого з того, що я прочитав або вивчав, що тільки було можливим. Думаю знайти сам смисл цього місця, що прихований у глибині, про який я довідався не від когось, а на підставі власного досвіду за допомогою природних здібностей. Основний смисл щодо збудження почуттів полягає, на мою думку, в тому, що ми самі хвилюємось. Адже ж смішним буде наслідування смутку, гніву і обурення, якщо ми будемо передавати їх словами та виразом обличчя, а не виражатимемо душею. Чим же іншим, як не плачем, є те, коли надзвичайно яскраво видно, що хтось кричить від свіжого болю, і чи гнів не породжує іноді у вчених дару слова, хоч їм властива сила істинного розуму та правдивої вдачі? Ось чому в цьому, що хочемо, щоб було подібним до правди, будьмо подібними почуттями до тих, хто їх дійсно переживає. З душі хай виходить промова така, яким треба зробити суддю. Чи ж буде переживати біль слухач, якщо я про це розповідатиму не хвилюючись? А чи викличе гнів той, хто, намагаючись його збудити в комусь або послабити, сам нічого подібного не відчуватиме? Чи ж заплаче суддя від сухих очей позивача? Аж ніяк. І не запалить він, хіба вогонь, і не оп’яніємо, хіба від вина, і жодна річ не дасть кольору іншій, якого немає в неї самої.
Отже, перше: якщо для нас має значення те, що, згідно з нашим бажанням, повинно бути важливим в суді, то раніш, ніж намагатимемось когось схвилювати, самі хвилюймось». Ось так говорить Фабій. Але може виникнути питання, як ми самі у себе можемо викликати смуток, ненависть або якесь інше почуття раніш, ніж маємо їх викликати у слухача? Це досягається легко. Про це так пише той же вчений учитель: «Якщо трапляється, що у нас появляються емоції і ми не маємо влади над ними, спробую і це пояснити. /124зв./ Завдяки уявленням, які у греків мають назву φαντασίαι, а ми називаємо їх візіями, можемо собі уявити зображення \289\ відсутніх речей так, наче ми їх бачимо очима, і вони перед нами. Хто їх уявить собі, той буде дуже сильний у збудженні емоцій. Такий, кажуть, володіє живою фантазією. Він прекрасно й правдиво уявляє предмети, поняття, дії. Це вдасться і нам при бажанні. Ось, наприклад, коли я подаю скаргу про вбивство людини, та не все, що, ймовірно, скоїлось при цьому, буду мати на оці: чи цей став убивцею випадково, чи, оточений, не виявить страху, чи не буде кричати, чи буде ставити запитання, чи чогось уникатиме? Чи не буду уявляти його жорстоким, що вбиває, чи не запам’ятається кров, страх, стогін і нарешті останній подих вмираючого? З цього слідує живе уявлення, яке Ціцерон називає наочним зображенням або живим описом. Воно, здається, не так справу описує, як її розкриває. Вплив і почуття збудимо ми тільки безпосередньою участю в цих справах.
Коли справді необхідні співчуття, то ми уявляємо собі, що з нами те трапилось, на що ми скаржимось, і переконуємо себе в душі, що й ми були б такими, як і ці, разом з якими жаліємось, що вони перенесли тяжке, незаслужене і велике горе. Розглядаймо ж, отже, справу не як чужу, а візьмемо на себе частини того горя і