Естетичні ідеї Феофан Прокопович розвивав, головним чином, у курсах поетики, риторики, логіки, фізики тощо, а також безпосередньо в своїх літературних творах. Феофан засвоїв і творчо переосмислив естетичні здобутки античності, Відродження, раціоналізму XVII ст. і на їх основі зробив чималий внесок у розвиток вітчизняної естетичної думки. Як теоретик і як письменник, Прокопович добре розумів суспільне значення мистецтва як засобу активної пропаганди ідей Просвітництва, морального виховання людей, критики неуцтва та обскурантизму, ворогів нововведень Петра І.
Відмінність естетичних поглядів Ф. Прокоповича від багатьох його сучасників виявляється в кількох відношеннях. Здебільшого, особливо у тодішніх етико-гуманістичних вченнях, духовна краса розглядалась лише як ознака духовної досконалості, а тілесна — як диявольська принада. У Прокоповича краса визначається як гармонія душі і тіла. Взагалі мислитель визнає прекрасними прояви природи, що їх наслідує і відтворює мистецтво, мета якого полягає в пізнавальній, виховній функції. На відміну від інших, наприклад С. Яворського та Г. Бужинського, його міркування про красу пов’язані не тільки з природою, а й зі звичаями, модою, побутом, що відповідало потребам тогочасного суспільства (зокрема, обгрунтуванню і виправданню нововведень Петра І в етикеті, одежі і зовнішності).
Красу людини Прокопович розглядає передусім як природність: дві істотні риси краси людини — це найкращий колір її обличчя і найприємніше розташування його частин, які є наслідком внутрішньої гармонії людського організму, свідоцтвом його сили та життєвості. Приємна ж краса тіла багато в чому, на думку гуманіста, сприяє щастю, що видно, мовляв, з самої природи. Він погоджується з Арістотелем, який на запитання, чому прекрасне обличчя викликає любов у інших, відповів, що про це питають тільки сліпі 1. Варте уваги й міркування Прокоповича про те, що ми захоплюємося обличчям людини, у якої вбачаємо вчений розум, як красивим, незважаючи на те, яким би воно було насправді (Рит., 106 зв.).


1 Див.: Прокопович Ф. Богословское учение о состоянии неповрежденного человека, или о том, каким был Адам в раю, с. 5 — 6, 45, 47. \63\


Подеколи Прокопович наближається до розуміння залежності суджень про прекрасне від соціальних факторів. Так, він відзначає, що представники чорної раси не визнають за красу «тілесну білість», хіба що тільки після тривалого перебування з людьми білої раси 1.
Якщо першопричиною творів природи і, отже, найкращим митцем, на думку Феофана, є боже провидіння, то твори мистецтва є справою людей. Мистецтво і природа подібні в тому, що вони: викликають ефект в основному" своєю формою; не можуть з нічого створювати свої твори; розвиваються від нижчих до вищих форм; природа є мірою мистецтва, а мистецтво наслідує природу; нарешті, в тому, що і серед творів природи є речі, які нагадують мистецтво і можуть викликати естетичні переживання, Прокопович намагається найповніше охопити всі риси схожості мистецтва і природи, У «Фізиці» ця думка навіть конкретизується: малювання йде від тіней, будівлі — від печер, вітрила — від льоту птахів, від плавників риби — весла, від їх хвостів — кермо. Тому одні речі й називаються мистецтвом, інші — другою природою. Тут мистецтво береться в широкому смислі: не тільки як специфічна духовно-практична, а й як матеріально-практична людська діяльність.
Водночас Прокопович вказує на відмінності між творами природи і мистецтва, підкреслюючи, що природа створює справжні речі, а мистецтво — уявні, які є їх зображенням. Природа формує свої твори з недосконалої матерії, мистецтво — з досконалого сутнього, і досягає відтак більшого ефекту. Феофан погоджується з Арістотелем в тому, що мистецтво вдосконалює природу, яка становить його основу: «Де кінчається природа, там починається мистецтво». Він розуміє, що в мистецтві на відміну від природи, форма стає виразом цілісного і сутнісного і тому здатна справляти надзвичайно сильний вплив. Але найістотніша відмінність мистецтва від природи в тому, що мистецтво змінює випадкові речі, а природа — саму субстанцію. І якщо твори природи тотожні з першопричиною і здатні до самовідтворення, то, на думку Прокоповича, твори мистецтва не породжують нових творів, а тільки якісь «інертні, ніби обманливі форми»: статуя не формує нової статуї, а тільки створює образ.


1 Див.: Прокопович Ф. Рассуждение о книзе Соломоновой, нарицаемой «Песни Песней». М., 1774. с. 28.


Прокопович тлумачить мистецтво широко, передусім як вмілість, майстерність, винахідливість, досконале ремесло. Мистецтво пов’язується зі здатністю митців надавати предметам нову якість на основі їх природних властивостей. Тому, \64\мовляв, важливим для створення штучних предметів є знання правил математики. Зокрема, архітектор перше, ніж збудувати щось, в кресленнях чи ескізах завбачує пропорції майбутньої будівлі і робить це він не мовою мистецтва, а за допомогою математики, якій підпорядковані майже всі «творчі науки». При цьому підкреслюється розумова основа мистецтва, його відповідність здоровому глуздові. «Художник, — твердить він у «Логіці», — спочатку осягає розумом, яким чином він виводитиме контури і кластиме фарби. Це є настанови мистецтва, які можуть існувати без самого твору. Потім бере пензель, проводить лінії, розфарбовує. Тут вже втілення і здійснення цього ж мистецтва» (Рит., 14 зв.). Подібне має місце і в інших видах мистецтва.
У різних сферах людської діяльності мистецтво, з цього погляду, виступає як певний вищий рівень майстерності, досконалого створення не тільки предметів естетичного споживання, а й будь-яких речей. Водночас до мистецтва він включає не лише письменство, живопис, архітектуру, а й навіть граматику та логіку.
У Прокоповича залишалося нерозв’язаним питання про співвідношення мистецтва в широкому значенні як високої майстерності і як особливої естетичної діяльності. Він недооцінює силу естетичного впливу творів мистецтва на людину порівняно з творами природи.
Розглянуті естетичні ідеї Прокоповича висловлюються у зв’язку з розв’язанням проблем гносеології та логіки. Основна ж естетична концепція викладається в курсах поетики та риторики. Як і в його попередників по Київській академії, основний зміст «Поетики» Прокоповича складає вчення про літературні роди і види. Але жоден з авторів поетик XVII — XVIII ст. не приділив так багато уваги проблемам власне філософії поезії, як Прокопович. Він не раз підкреслював, що сама філософія породжена або виплекана поезією і що, з іншого боку, поети нерідко виконували функцію філософів. У цих питаннях найбільш помітне прагнення Прокоповича вийти за межі рецептивної поетики в галузь власне естетики. Питання, що стосуються поезії як мистецтва, він розглядав вже у вступному розділі. Це дало змогу авторові набагато повніше розкрити загальноестетичні та науково-методологічні проблеми, що й робить поетику Прокоповича надзвичайно вагомою як пам’ятку історії вітчизняної естетичної думки.
Як зазначав радянський дослідник О. Соколов 1, «курс Феофана Прокоповича в цілому є стрункою системою літературно-


1 Соколов А. О поэтике Феофана Прокоповича. — Сборник статей в честь 70-летия акад. В. В. Виноградова. М., 1964, с. 444. \65\


теоретичних понять, що склалася в результаті самостійного засвоєння традиційного матеріалу». З цим можна погодитися, якщо взяти до уваги не тільки західноєвропейську, а й вітчизняну традицію. Про це ж пише і польський дослідник Р. Лужний 1.
Курси Прокоповича вигідно відзначаються прагненням по-філософськи осмислити ті або інші нормативні положення, практичні настанови поетики. Так, аналізуючи різноманітні пояснення походження поезії, він приходить до висновку, що, «крім тайної щедроти бога, якщо придивитися до природи, саме людські почування, а передусім любов, були її першими творцями» 2. Це відчутно і в його прагненні історично підійти до розуміння поезії, її родів і видів. При цьому Прокопович постає як мислитель гуманістичного спрямування.
Джерело слави поезії, на думку Прокоповича, полягає в важливості того предмета, яким, звичайно займається поезія. Тому він згідний з положеннями моральної філософії, «яку Арістотель поставив суддею над мистецтвами і науками» (Поет., 5, 9) і яка не допускає в число муз вірші, що поширюють шкідливі ідеї. Звичайно, ідея зв’язку естетичного почуття з моральними принципами має прогресивне значення, адже поезія таки справді не повинна бути аморальною і повинна сприяти утвердженню морального начала. Оскільки ж поезія повинна приносити не тільки користь повчанням, а й бути джерелом насолоди, то Прокопович визнає можливість розважатися комедією, якщо це не шкодить моралі.
Прагнення зрозуміти природу поезії спонукає автора не лише з’ясовувати її походження, а й розглядати специфіку її предмета й змісту, призначення та суспільних функцій. Виходячи з того , що поезія відображає загальне, Прокопович приходить до висновку, що «перша і найдавніша філософія була поетичною», тобто, що всі ті істини, які вдалось відшукати прадавнім філософам, вони подавали їх «іншим під оболонкою пісень і міфів» (Поет., 6, 11).


1 Див.: Лужный Р. Поэтика Феофана Прокоповича и теория поэзии в Киево-Могилянской академии. — У кн.: Роль и значение литературы XVIII в. в истории русской культури. Вып. 7. М. — Л., 1966.
2 Procopowicz Th. De arte poetica... anno 1705. ЦНБ АН УРСР. Відділ рукописів. Шифр ДА/П417, арк 4. Скорочена назва рукопису «Поет.»


Найголовніша властивість, яка робить поезію потрібною і корисною для людей, полягає в тому, що поетичні твори є джерелом пізнання життя народів, засобом натхнення громадянина й воїна, прославляючи героїзм і мужність предків. За визначенням Прокоповича, поезія є мистецтвом зображати людські вчинки та описувати їх у віршах для повчання в життєвих справах.