Опріч кресів мають гуцули премного кременевих і капслевих пистолят, також виробу власного; у них цівки часто мосяжні і ложна незвичайно гарно писані , як теж
у так званих турецьких, які давніше приносили гуцули з собою вертаючи з робіт із Молдавії і Туреччини. Пистолят уживали гуцули давніше для окраси, закладаючи їх не раз по кілька за широкий ремінь; нині не вільно їм так прибиратися, але потайки перед жандармами стріляють з пистолят і то лише порохом у часі церковних свят, при весіллях, в часі полонинського ходу і з іншої нагоди.
До ношення пороху служать порошниці. До кременевих пушок треба було двоякого пороху: дрібненького до підсипки у комин і грубого у цівку до стріляння; на переховок дрібного пороху служив кубок, а рожок на грубший порох. Закладаючи пістолята за ремінь, перевішував гуцул і обі порошниці навхрест через плече.(Шухевич В.Гуцульщина.1V ч., Верховина 1999-с.205)
Самі ж опришки були дуже вимогливі до вибору вогнепальної зброї: ”Розказують, що він (ватажок опришків Д.Марусяк.- Прим.авт.), бувало не ходив з будь-якою пушкою. Візьме, бувало, Дмитро Марусяків новий кріс та й наб”є, верже той кріс у воду. Відтак виходить і стріляє з нього. Та як випалить кріс, то добре. Бере той кріс собі. А як не випалить кріс, то Марусяків той кріс ломив на дрібні кавалки по камінню. То хитрий був Марусяків. Він хотів, аби його не зрадив кріс у важкім потрафунку. Він хотів бути на кожне безпечним.(Ходили опришки...-с.240).Тому, розповідають, що опришківські “креси і пистолі в оливі мачані, ніколи не замокають”. (СмольськийГ. Олекса Довбуш.).
Слід відзначити, що будучи великими умільцями з виготовлення вогнепальної зброї, гадаю ми можемо повірити і в те , що гуцули могли виготовляти і гармати, як це описується в легенді про руйнування Хустського замку опришком Пинтею .”Зібрав (Пинтя) військо з двохсот таких , як він, легіників, наказав змайструвати собі з в”яза дерев”яну гармату й затягти її в ковані залізні обручі, а ядра для неї робити з каменю”. (Легенди нашого краю. Ужгород, 1972-с.73).
Бездоганно володіли опришки , як і більшість гуцулів, топірцями і ножами-чепеликами. Ганс Убінден писав: ”Топір- це вірний товариш гуцула ще й сьогодні. Бо як же часто після безнастанних страшних бур загороджені тут стежки поваленими пнями, як часто позривані тут кладки, які треба в поспіху наново змайструвати. Топір - це рід універсального інструменту, яким гуцули незвичайно вміють орудувати”.(Мандрівки в Українські Карпати.Львів,1993).
Б.Гакет , у своїх враженнях від подорожі Гуцульщиною, писав у 1794 році: ”Покутянин, як і інші горяни, не ходить ніколи без сокири, яка є така гостра, що можна нею перетяти кожну дрібничку. Цю міцну зброю держить він завсіди при собі : під час спання, в церкві і на танцях. Словом, він готов у кожній хвилі зранити нею смертельно свого противника (Гуцульщина. Торонто, №1,1985.-с.17).
Г.Хоткевич теж відзначав вправність гуцулів з сокирою: ”Сокира грає й співає у нього в руках. Він усе робить нею, мовби то була третя рука. Впаде тріска у воду - ловить її сокирою; треба посунути бервено - робить це сокирою А коли кінчає роботу, - як зручно перекидає свою сталєнку на згиб лівої руки; у нього кожна часть тіла для сокири пристосована”.(Гуцульщина. Торонто №40,1995.-с.4).
Важливість цього виду зброї для гуцулів підкреслює і народна пісня:
Коби мені топір-топір
та кована бляшка,
не боюся я ні німця,
ані того ляшка.
Зауважимо також , що топірець, завдяки значній довжині руків”я можна влучно метнути на досить велику відстань – до 50 метрів. У гуцулів особливо цінувалося вміння несподівано метати топірець”зісподу”, тобто, коли гуцул стоїть спершись на обух (адже топірець зазвичай використовувався як подорожній ціпок), одним невловимим рухом долоні підкинути його і перехопивши за низ рукояті, блискавично послати в ціль.(Т.Каляндрук.Таємниці укр.бойов.мистецтв...-с.213).
Водночас топірець, або ж бартка, - це не тільки зброя опришків, це символ боротьби за волю:
Подивлюся на опришка- то файний молодець:
В одній руці пістоль держить, а в другій –топорець.
Ой на горі дві смереки, на Рибниці кладка,
Скупалася в панській крові опришківська бартка.
(Ходили опришки...-с.14)
Цікаво , що в присілку Клифа біля Космача академік В.Грабовецький виявив топір Довбуша. Ленінградська лабораторія провела аналіз на структуру і вік металу і довела, що поява топірця відноситься до XV111 століття. Ця безцінна реліквія сьогодні є окрасою музею О.Довбуша в Івано-Франківську.
Вміло метали гуцули також ножем і камінням. Так опришок метач “спритний був дуже – чи каменем, чи ножем міг з відстані убити гайдука, що , як вірний пес, стеріг сон свого хазяїна. Пострілом розбудив би пана - а так опришки без зайвого шуму пробиралися у графську спочивальню і знімали з стіни шаблі, гаківниці та пістолі. Та ось за те , що той опришок влучно метав камінь чи ніж, його й прозвали метачем”.(Ходили опришки...-с.301). Навіть шляхта була вражена мужністю, хоробрістю і вмінням опришків володіти зброєю.(Грабовецький В.Олекса Довбуш, Львів, 1993).
Ватажок опришків в усьому мав бути прикладом для своїх побратимів, дбати за них у поході, застерігати від небезпеки:
За мнов, за мнов, хлопці, свистом,
Лиш не шуміт буйним листом.
За мнов, за мнов, хлопці, бігом,
Западают стежки снігом.
Та й будемо раду мати,
Де підемо й розбивати.
Ідім, браття всі скалою,
Та й угору, та й за мною...
...Ви на мене уважайте, по дві кулі набивайте.
Станьте, хлопці, під ворота, а я стану під віконце...
(Грабовецький В. Ой попід гай зелененький...Івано-Франківськ,2000).
Адже тільки стійкого, перевіреного в боях побратима вибирали ватагом:
Годні хлопці ізобрати ватага- не дурня,
Аби в місті погуляти та й серед полудня.
(Ходили опришки...-с.72).
Очевидці розповідали, що Довбуш був високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, мав усміхнене обличчя, приникливе око дзвінкий голос. Довбуш був фізично сильною людиною.
Не хоч ти м”я пустити,
Буду твої дверийка та буду ломити.
-Ой,Добошеньку, мої двері ти не зломиш,
В мене двері дубової,
В мене замки стальової.
Ой бо Добош як почав свої плечі підкладати,
Розпочали замки стальової відлітати.
(Грабовецький В. Ой попід гай зелененький...-с.30).
Про це переконливо свідчить факт, що він високо підняв зв”язаного Дідушка з сином однією рукою і демонструючи свою силу в оточенні прислуги і опришків, заявив: ”Ось так-то в”яже Довбуш, пане Дідушку!”
До багатого косівського орендаря Месі Довбуш прибув зі своїми побратимами , “повний гніву і помсти”. Орендар намагався отруїти Довбуша, але сміливий ватажок “взяв Месю за ребро і підніс його, як ляльку, вгору і, там ним викручуючи, пішов до міста та кричав:” Дивіться, орендарі , як хто з вас буде воювати з нами, то кожного таке жде”. Так ніс Месю , доки не кинув біля його будинку. (Грабовецький В.
О. Довбуш ...-с.138).
На першу звістку про напади Довбуша пани вирядили чималу роту в погоню за опришками. І спостигли його, коли їхав кінно із жменькою легінів, - недалеко того місця, де потік Путила впадає в Черемош. Тоді Довбуш наказав своїм товаришам удати ніби тікають. Домовилися при цьому, що зустрінуться на вершині скелі, біля устя Путили. А сам навмисне дав себе наздогнати. Зв”язали його й почали шмагати поясами, але Довбуш затягав їх спроквола на берег річки. А коли вже опинилися там, шарпонувся богатирськи, розірвав пута і повкидав ровтярів до Черемошу. Й лише двох узяв під пахви та й поніс на вершину скелі, аби їх провчити. Коли вже виніс їх на сам верх, підвів до провалля, дном якого протікала річка. Тоді почали благати, що повік не гнатимуться за Довбушем та його легінями. Решта ровтярів, що борсалися у хвилях Черемоша, ще дужче злякались. А товариш Довбушів Джемига, попросив ватажка віддати йому полонених ровтярів – він уже зуміє скинути їх із скелі. Проте Довбуш дарував життя ровтярам. Тільки наказав їм щодуху спускатися униз по скелі. А тоді Довбуш та його легіні під звуки флояри та пальби із пістолів завели танок, танок на вершині, витинаючи гопки над проваллям.(Вінценз С. Про Довбуша молоденького...-Гуцульщина №55, 1999).
А в одному селі Довбуш приїхав на весілля до бідної вдовиці і пішов до хижі.” А двері до хижі низькі-низькі, дуже би нагинатися. Та не нагнувся він : уперся руками в одвірок, підняв геренду і так зайшов”.(Ходили опришки.Ужгород,1983)
Відзначався силою опришок Пістолетник. Коли йому, сонному впритул в груди двічі вистрілили: ”Гей, як зірветься опришок, дарма, що прострілений, як ухопить стіл навперед себе! А піп зі страху за грубу сховався. Той як жбурнув у грубу, надвоє переломилася. Відтак сконав.”(Ходили опришки...с.217).
Ватажок опришків Проць Туманюк “був такий дужий, що узяв обоє бисаг, цілий корець,